Читати книгу - "Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман"

Можливо, різниця в становленні понять спричинена вродженими біологічними передумовами, але швидше за все залежить від того, як пов’язані шкільні й «побутові» знання з геометрії. Більшість дітей часто грається з фігурами, але мало стикається з кутами — сферою, яку можна природно виражати жестами. До того ж існує загальний принцип, що цементом і риштуванням для зміцнення експліцитних знань стають їхні різноманітні прототипи.

Дослідження Сесілії показало, що діти дуже примітивно виражають словами геометричні поняття. І насправді не тільки діти. Діалог «Менон», поданий на початку п’ятого розділу, описує ті самі труднощі в дорослих.

Розвиток геометричних категорій відрізняється від інших концептів на зразок числа чи моделі психіки тим, що поняття геометрії не комбінуються між собою так, як уявлення про кількість чи психічні стани. Мабуть, тому і дітям, і дорослим важко їх вербально сформулювати або вивчити зі слів інших людей.

І аж тепер виявляється реальна значущість отриманих результатів для навчального процесу. По-перше, вони підказують, що геометрії (і багатьох інших понять) не можна ефективно навчити за допомогою слів. Імовірно, якраз у цьому криється причина провалу теорії, описаної в «Меноні». По-друге, учитель дізнається, що мова не найкращий інструмент для визначення рівня учнівських знань у цій сфері.

Тіло — це фабрика експресії. Слова репрезентують лише невелику частину наших знань. Вони неймовірно ефективно передають одні поняття, але досить незграбні з іншими. В окремих сферах це дуже очевидно. Уявіть, що футболістові на іспиті потрібно вербально описати, як він виконає штрафний удар. Абсурдна ситуація, але певною мірою щось схоже переживають мільйони дітей, коли ми просимо їх пояснити словами, що вони знають із геометрії.

Добре, погано, так, ні, гаразд

Аргентинський романіст, музикант та актор Луїс Пессетті написав пісню, у якій батько ставить синові-підлітку довгу низку запитань. У відповідь він отримує постійні «нормально» або «нічого». Це не означає, що син не знає, що сказати, він просто не хоче говорити. Пісня містить важливий урок і для науки про розвиток: щоб з’ясувати справжню думку підлітка чи дитини, краще не використовувати прямі запитання ні в реальному житті, ні в наукових експериментах.

Спробувавши різні методики вивчення дитячих знань, ми виявили, що найкращий спосіб — нічого не питати, а просто дозволити малюкам говорити. Це прояв важливого принципу поведінки соціальних істот: інформація сама по собі нічого не варта й здобуває цінність, лише коли ти можеш нею з кимось поділитися. Ця потреба ділитися й спілкуватися закладена в нас від природи.

Метод збирання даних для дослідження експліцитних знань переріс у щось більше, відколи ми виявили, що в дітей є своєрідний учительський інстинкт. Вони природжені вчителі. Дитина, яка знає якусь інформацію, прагне нею поділитися.

Учительський інстинкт

У 1967 році Антоніо Баттро навчався в Женеві разом із Піаже. Згодом він очолив процес технологічного удосконалення шкільних класів у Нікарагуа, Уругваї, Перу й Ефіопії. Якраз коли ми дізналися про вроджену потребу дітей поширювати знання, Антоніо приїхав до нашої лабораторії в Буенос-Айресі й поділився ідеєю, яка перевернула наше дослідження: він вважав абсурдом те, що нейронаука займається проблемою, як мозок засвоює знання, але ігнорує те, як він передає їх іншим. Це дуже дивно, тому що здатність навчати — одна з характерних рис нашого виду, яка й робить нас людьми. На ній ґрунтується вся культура.

Здатність навчатися об’єднує нас з іншими тваринами, зокрема майже міліметровим черв’яком Caenorhabditis Elegans і морськими слимаками з роду Aplysia, у яких нобелівський лауреат Ерік Кендл виявив молекулярні й клітинні механізми пам’яті. Але люди мають унікальне вміння передавати й поширювати знання. Той, хто щось вивчив, здатен розповісти про це іншим. Це вже не пасивний процес засвоєння інформації. Культура передається, як дуже чіпкий вірус.

Ми висунули гіпотезу, що ненаситне прагнення ділитися інформацією — це вроджене імпульсивне бажання на зразок спраги, голоду чи пошуку задоволення. Якщо точніше, це програма, яка розвивається автоматично й не потребує зовнішніх інструкцій чи тренувань. Кожен навчає інших, хоча ніхто не пояснював нам, як це робити. Ноам Чомскі висунув теорію, що в людей є інстинкт мови, а ми з моїм колегою й другом Сідні Штраусом, наслідуючи його приклад, запропонували гіпотезу про інстинкт навчати. У мозку є всі передумови, щоб поширювати знання. Наша гіпотеза спирається на два засновки.

1. Протовчителі

Діти комунікують іще до того, як навчаться говорити. Вони плачуть, просять, вимагають. Але чи обмінюються вони інформацією лише для того, щоб заповнити прогалини в знаннях? Чи вчать вони інших, навіть не вміючи говорити?

▶ Ульф Лішковскі й Майкл Томаселло вигадали оригінальну гру, щоб з’ясувати це. Актор на очах в однорічної дитини впускав зі столу предмет. Сцена була зрежисована так, що дитина бачила, куди той упав, а актор — ні. Потім останній старанно, але марно шукав предмет. Малюки з власної волі діяли так, наче розуміли прогалину в його знаннях і хотіли її заповнити. Вони робили це єдиним доступним способом (оскільки говорити ще не вміли) — указували на місцезнаходження предмета пальцем. Це міг бути звичайний автоматизм. Але експеримент чітко відкинув таку можливість, адже, коли під час окремих спроб дітям було зрозуміло, що актор знає, куди впав предмет, вони не вказували на нього пальцем.

Це майже педагогіка, тому що:

1) дитина не дістає від свого вчинку жодної (очевидної) користі;

2) вона виявляє чітке розуміння прогалини в знаннях;

3) це не автоматизм, а свідома дія для передавання інформації людині, яка нею не володіє.

Однорічні діти демонструють економічний підхід до знань: для передавання інформації варто докладати зусиль, тільки якщо вона корисна для іншої людини.

Єдине, чого малюкам бракує для повноцінної імітації поведінки педагога, — це ентузіазму ділитися знаннями доти, доки учень не зможе працювати самостійно. Під час експерименту дитина показує акторові, куди впав предмет, але бездушно ігнорує проблему, коли річ падає вдруге.

Навіть не вміючи говорити, діти проактивно втручаються в перебіг подій, попереджаючи актора про його можливу помилку. Інакше кажучи, прагнуть заповнити комунікаційну прогалину щодо дій, які ще не відбулися, але ймовірно стануться. Для того, щоб навчати інших, необхідна здатність передбачати вчинки людей і діяти відповідно до них, і немовлята виявляють її до того, як опанують ходіння й говоріння.

2. Навчати — що може бути простішим?

Ніхто в дитинстві не вчив нас навчати. Ми не відвідували педагогічний університет чи тренінги для вчителів. Але якщо в нас таки був вроджений учительський інстинкт, то це вдавалося природно й