Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

з наказу жити чи бути? Слухатись наказу, звичайно, можуть однаково чоловіки, жінки, діти і всі інші, але не можуть бути [однаково] мудрими. Якби хто сказав, що треба не розуміти атрибути Бога, а цілком просто і без доказів вірити, той, звичайно, сказав би дурницю. Бо невидимі речі й ті, які є об’єктами тільки духу, можуть бути видимі не іншими якимись очима, а тільки за допомогою доказів. А отже, у кого їх немає, ті нічого з цих речей не бачать. І відтак усе, що розповідають про подібні предмети з чуток, заторкує чи виявляє їхній розум не більше, ніж слова папуги чи автомата, що говорять без розуміння і сенсу.

Але, перш ніж іти далі, я зобов’язаний сказати про підставу, чому в «Бутті» часто мовиться, ніби патріархи проповідували від імені Єгови, що, певно, цілком суперечить нині сказаному. Але якщо ми заглибимось у те, що ми показали у восьмому розділі, ми будемо здатні легко узгодити це. Адже у вказаному розділі ми показали, що писар «П’ятикнижжя» позначає предмети і місця зовсім не тими іменами, які вживали в той час, про який мовиться, а тими, під якими вони були краще відомі в епоху писаря. А відтак у «Бутті» вказується, що Бог був сповіщений патріархам під ім’ям Єгови не тому, що він був відомий під цим іменем батькам, а тому, що це ім’я в юдеїв було у найвищій пошані. Це, кажу, обов’язково слід зазначити, оскільки в цьому нашому тексті «Виходу» чітко говориться, що Бог під цим ім’ям не був відомий патріархам, а також і тому, що у «Виході» (3:13) Мойсей висловлює бажання знати ім’я Бога: якби воно було відоме раніше, воно було б, звичайно, відоме і йому. Отож слід зробити висновок, як ми бажали, а саме: що віруючі патріархи не знали цього імені Бога і що знання про Бога є даром, а не наказом Божим.

Пора відтак перейти до 2-го пункту, а саме — до доказу, що Бог не вимагає ніякого іншого знання про себе від людей через пророків, крім пізнання своєї божественної справедливості й любові, тобто таких атрибутів Бога, що їх люди можуть наслідувати, живучи в певний спосіб. Цього принаймні Єремія вчить у дуже певних словах. Бо у главі 22 (вірші 15, 16), говорячи про царя Йосію, він висловлюється: «Чи ж твій батько не їв і не пив? І коли правосуддя та правду чинив він, тоді було добре йому, — він розсуджував справу нужденного й бідного, й тоді добре було! Чи не це — мене знати? —говорить Господь». І не менш ясні слова, які є у главі 9:23, а саме: «Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає мене, що я —то Господь, який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому моє уподобання, каже Господь». Це випливає, крім того, і з глави 34:6, 7 «Виходу», де Бог Мойсеєві, який бажав його бачити і знати, не відкриває жодних інших атрибутів, крім тих, які пояснюють божественну справедливість і любов. Нарешті, тут особливо слід відмітити місце у Йоана, про яке також скажемо пізніше, а саме: він пояснює Бога тільки через любов, тому що Бога ніхто не бачить, і він робить висновок, що лише той справді має Бога і знає Бога, хто має любов.

Отож ми бачимо, що Єремія, Мойсей, Йоан обмежують знання про Бога, яке кожний зобов’язаний мати, хоч небагато хто осягає І розумом], як ми й хотіли показати, ось у чому: що Бог найвищою мірою справедливий і найвищою мірою милосердний, що він — єдиний зразок правдивого життя. До цього додається те, що Письмо не передає ніякого виразного визначення Бога і не велить приймати інші атрибути Бога, крім тут указаних, і з певністю їх, як такі, не радить. Із усього цього ми робимо висновок, що інтелектуальне знання про Бога, яке розглядає його природу такою, як вона є сама в собі (а цієї природи люди не можуть ні наслідувати певним способом життя, ні взяти її за зразок при влаштуванні істинного способу життя), жодним чином не стосується віри і релігії одкровення, і відтак стосовно неї люди можуть як завгодно помилятися — злочину не буде. Отож не дивно, що Бог пристосовувався до уявлень і упереджених міркувань пророків і що вірні мали різні погляди про Бога, як ми показали на багатьох прикладах у розділі 2-му.

Далі, не дивно також, що священні книги всюди свідчать про Бога настільки невластиво і приписують йому руки, ноги, очі, вуха, душу і місцеве пересування (motus localis), і крім того, також душевні порухи, наприклад: що він ревнивий, милосердний тощо, і що, нарешті, малюють його як суддю і таким, що сидить на небесах, ніби на царському троні, а Христа — по правий бік від нього. Справді, [священні книги] свідчать згідно з поняттями простолюду, що його Письмо прагне зробити не вченим, а слухняним. Однак теологи зазвичай твердили, що всі неузгодженості з божественною природою, які вони змогли вгледіти за допомогою свого природного світла, треба витлумачувати метафорично, а все, що не піддається їхньому розумінню, слід приймати буквально. Але якби все подібне, що зустрічається в Письмі, обов’язково слід було б тлумачити і розуміти метафорично, тоді Письмо було б написане не для народу і неосвіченого простолюду, а тільки для вельми вчених людей і переважно для філософів. На додачу, якби благочесно і в простоті душевній вірити в Бога, як ми сказали, було нечестиво, то, звичайно, пророки повинні були б якнайбільше стерегтися подібних фраз — принаймні через слабкість простолюду, — і навпаки, вчити передусім виразно й чітко про атрибути Бога, так, як зобов’язаний приймати їх кожний; проте цього ніде не зроблено.

Відтак не слід думати, що погляди, які розглядаються абсолютно, без стосунку до дій, містять хоч щось від благочестя чи нечестя, але слід сказати тільки, що людина вірить у щось благочесно чи нечестиво, оскільки вона завдяки своїм думкам побуджується до послуху або на підставі їх же дає собі волю грішити чи бунтувати. Так що, хто, віруючи в істину, робиться непокірним, той насправді має нечестиву віру, і навпаки, хто, віруючи в неправдиве, слухняний, той має благочесну віру. Адже ми показали, що істинне знання про Бога — не наказ, а божественний дар, і що Бог не вимагав від людей ніякого іншого знання, крім знання божественної своєї справедливості й любові, і це знання необхідно не для наук, а тільки для послуху.

Розділ XIV. Що таке віра, хто такі вірні; визначаються основи віри, і, нарешті, сама вона відмежовується від філософії

Всякий, хто хоч трохи вдумається, може бачити, що для істинного пізнання віри вельми необхідно знати, що Письмо було пристосовуване не тільки до розуміння пророків, але також і до розуміння змінного і непостійного юдейського простолюду. Бо хто приймає без розбору все, що є в Письмі, за універсальне і абсолютне вчення про Бога і ретельно не розпізнає, що саме було пристосовано до понять простолюду, той не зуміє не змішувати міркування простолюду з божественним ученням, і не трактувати людські вигадки й погляди як божественні правила,