Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

і не зловживати авторитетом Письма. Хто, кажу, не бачить, що в цьому полягає найголовніша причина, чому сектанти вчать стількох і таких різних міркувань як правил віри і потверджують їх багатьма прикладами з Письма, внаслідок чого у голандців давно ввійшло у вжиток прислів’я: «Нема єретика без Письма» (Geen ketter sonder letter)50. І справді, священні книги були написані не одною-єдиною людиною і не для народу однієї епохи, але багатьма мужами різного таланту, які жили в різні епохи. Коли б ми захотіли обрахувати час, який вони всі охоплюють, то вийшло б майже дві тисячі років, а може, й набагато більше.

Однак ми не хочемо звинувачувати сектантів у безчесті за те, що вони пристосовують слова Письма до своїх міркувань. Адже подібно до того, як колись воно було пристосоване до понять простолюду, точнісінько так само кожному дозволено пристосовувати його до своїх міркувань, якщо він бачить, що таким чином він може з найповнішою душевною гармонією слухатися Бога в тому, що стосується справедливості й любові. Але ми звинувачуємо сектантів за те, що вони не хочуть надати цієї самої свободи іншим, а всіх, хто не згоджується з ними, переслідують як ворогів Бога, хоча б ті були цілком чесні й віддані істинній доброчесності. І навпаки, сектанти люблять, як обранців Бога, тих, хто з ними погоджується, хоча б вони й були вельми слабкі душею. Нічого злочиннішого і згубнішого для держави, звичайно, не можна було б і вигадати. Отже, щоб було очевидно, до яких меж простягається з погляду віри свобода кожного думати те, що він хоче, і кого саме ми зобов’язані визнавати все-таки за вірних, хоча б і інакодумців, необхідно визначити віру та її основні положення. Це я й вирішив зробити в цьому розділі і в той же час відмежувати віру од філософії, що й було головною метою всієї праці.

Отож, щоб показати це по порядку, повернімося до найголовнішої мети всього Письма, бо це вкаже нам істинну норму для визначення віри. Ми сказали в попередньому розділі, що мета Письма полягає тільки в тому, щоб навчати послуху. Цього, звичайно, ніхто не може заперечувати. Бо хто не бачить, що обидва Заповіти — це не що інше, як учення про послух, що ні той, ні другий не переслідують іншої мети, крім тієї, щоб люди слухалися від щирого серця? Бо (не будемо повторювати вже показаного в попередньому розділі) Мойсей намагався не переконати ізраїльтян розумом, а зобов’язати їх договором, клятвами і благодіяннями. Згодом він під страхом покари змусив народ слухатися законів і заохочував його до цього нагородами.

Всі ці засоби ведуть не до знання, а тільки до послуху. Євангельське ж учення не містить нічого, крім простої віри, а саме: воно вчить вірити в Бога і шанувати його, чи, що те ж саме, слухатися Бога. Щоб донести це цілком чітке положення, мені немає потреби добирати тексти з Письма, які рекомендують послух і які зустрічаються у великій кількості в тому й другому Заповітах. Далі, Письмо також у дуже багатьох місцях вельми переконливо вчить, що саме кожен повинен виконувати, щоб догодити Богові, а саме: що весь Закон тільки в тому й полягає, що в любові до ближнього. Тому ніхто й не може заперечувати, що той, хто, згідно з наказом Бога, любить ближнього, як самого себе, насправді слухняний і, згідно з Законом, блаженний, а хто, навпаки, ненавидить чи нехтує ближнім, той бунтівник і супротивник.

Нарешті, всіма визнається, що Письмо написане й оприлюднене не для одних тільки вчених, але для всіх людей, будь-якого віку й стану. А з одного цього вельми виразно випливає, що ми за велінням Письма зобов’язуємося вірити тільки тому, що безумовно необхідне для виконання цієї заповіді. А тому ця сама заповідь є єдиною нормою загальної віри (fides catholica), і за допомогою однієї цієї заповіді повинні визначатися всі дог­мати віри, які справді кожний зобов’язаний прийняти. Оскільки це цілком очевидно і оскільки з одного цього фундаменту за допомогою одного розуму можна законно вивести все, то хай кожен судить про те, як могло трапитися, що в церкві виникло стільки розбіжностей, і чи могли бути для того інші причини, крім тих, про які було сказано на початку 7-го розділу. Отож ці самі причини змушують мене показати тут спосіб визначення догматів віри із цього знайденого фундаменту. Бо, якщо я цього не зроблю і не визначу речі за відомими правилами, тоді справедливо подумати, що я досі мало просунувся вперед, оскільки всякий буде у змозі внести все, що хоче, також під цим приводом, тобто що саме це і є засобом, необхідним для послуху, особливо (це важливо) коли питання буде про божественні атрибути.

Так от, щоб послідовно показати весь, предмет, я почну з визначення віри. Вона на основі цього фундаменту повинна бути визначена так: віра означає не що інше, як відчуття про Бога (de Deo sentire) того, без знання чого припиняється послух Богові і що за наявності цього послуху з необхідністю постає. Це визначення настільки чітке і настільки очевидно випливає із щойно доведеного, що не потребує жодного пояснення. А що з нього випливає, я зараз коротко покажу, а саме: 1) що віра рятівна не сама собою, а тільки разом із послухом, чи, як говорить Яків (2:17), віра сама по собі, без справи мертва; дивись про це всю вказану главу цього апостола; 2) що той, хто істинно слухається, з необхідністю має істинну і рятівну віру, адже ми сказали, що при наявності послуху з необхідністю постає і віра. Про це також той же апостол (2:18) виразно говорить такими словами: «Покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх». І Йоан у «1-му Посланні» (4:7, 8): «Кожен, хто любить (тобто ближнього), родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» Із цього знову випливає, що ми можемо вважати кожного вірним або невірним тільки на підставі їхніх справ. А саме: якщо справи добрі, то хоча б людина в догматах і не погоджувалася з іншими вірними, однак вона є вірною. І навпаки, якщо справи її лихі, то хоча б людина на словах і погоджувалася, однак вона є невірною. Адже при наявності послуху віра з необхідністю постає, а без справ віра мертва. Цього також виразно вчить той же Йоан у вірші 13-му тієї ж глави. «Що ми пробуваємо в ньому, а він у нас, пізнаємо це тим, що він дав нам від Духа свого», тобто любов. Адже раніше він говорив, що Бог є любов, звідки (на основі саме його принципів, засвоєних у той час) робить висновок, що той справді має Дух Божий, хто має любов.

Більше того, оскільки Бога ніхто не бачив, то він звідси робить висновок, що кожен відчуває або усвідомлює Бога тільки завдяки любові до ближнього, а відтак ніхто й не може знати іншого атрибута Бога, крім цієї любові, оскільки ми причетні до неї. Хоча ці докази й не вирішальні, вони, однак, досить виразно розкривають думку Йоана. Але набагато ясніші думки того ж «Послання» (2:3, 4), де він у вельми чітких виразах вчить того ж, що