Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Поступово з охайно одягнених чоловіків і юнаків уся валка, включаючи отамана, перетворилася на чумаків. Так і сказав той візник, якому доручили нагляд за паном Дзевульським і шинкарем.

— Ось! Виходив Ничипір в дорогу в білому, а, дасть Бог, повернуся в чорному! Так треба, щоб хвороби, а особливо чума, не чіплялися та всяка повзуча й літаюча гидота не жалила. І що кумедно: нічим той дьоготь не відмити. Тільки вдома. Там мене чекає жінка та діти. Візьме жінка коров’ячого масла, гарячої води — та й почне прати. А потім золи додасть — і буде сорочка знову білою. Он воно як!

— Значить, тебе звуть Ничипором, — вирішив ближче познайомитися зі своїм наглядачем Антонім.

— А воно тобі треба? — махнув на нього рукою чумак і, повозившись у своїй мажі, дістав три дерев’яні миски й ложки.

Незабаром він приніс ароматного кулішу і підморгнув шинкареві:

— На доброму салі!

У відповідь шинкар низько вклонився і подякував, побажавши ще й вдалої торгівлі.

Спати довелося на тих-таки смердючих шкурах. Важко засинав пан Дзевульський. І думки про втечу заважали, і сіпання уві сні шинкаря Йонатана. Опівночі до мажі підійшов Вернидуб і тихо запитав чумака:

— А що, Ничипоре, подорожні не мали якихось особливих бажань? Може, образили?

— Мучились, як грішники на сковороді. Видно, добряче ти їх горілкою пригостив. Усю воду до вечора вихлестали. Та тю на них. А мене ніхто ще не образив. Хіба в мене ножа немає? — відповів Ничипір.

— Добре, — сказав Вернидуб і більше нічого не додав.

А вранці валку розбудив півень, що сидів у клітці на отаманській мажі, — годинник і талісман усіх чумацьких валок. Поснідавши залишками кулешу і запивши його водою з озерця, за командою отамана вирушили в дорогу.

— Куди вони нас, пане Дзевульський? — вперше за весь сумний шлях посмів звернутися до шляхтича Йонатан.

Антонім посопів, закушуючи губи, але вирішив відповісти. Все-таки вони в однаково скрутному становищі, й шинкар йому, як не дивно, ближчий, ніж надутий чумак із ножем за пазухою.

— Судячи з сонця, рухаємося в татарський степ. Уже за Дніпром — це точно. Хоч невиразно, але пригадую, як везли мене, та й тебе так само, на човні через Дніпро.

— У Крим везуть, — зойкнув шинкар і, подумавши, з надією запитав: — Може, не продадуть? Солі допоможемо в Криму набрати, відпрацюємо, і відпустять нас. Утекти, я так думаю, нам не дозволять. Та й куди? У дикий степ, на радість ординцям або на пожиток вовкам, як казав той чумак Ничипір.

Антонім промовчав, зітхнувши та вже вкотре обмацуючи в потаємній кишені каптана капшук із золотими монетами. Вони давали надію на порятунок і одночасно викликали подив: чому січовики його не роздягли, за своєю розбійницькою звичкою? І найдивніше, що навіть не обшукали, хоча точно знали, що помічник ясновельможного пана комісара має золото.

Найдужче мучило питання: що цьому Вернидубові і його товаришам потрібно від пана Дзевульського? Чи самі його муки? А може, докори сумління? Або щось іще? Що це за гра така? Незрозуміло, і від того ще болісніше...

Ближче до полудня з мажею порівнялися три вершники. Шинкар Йонатан прикрив голову руками, а Антонім піднявся над високим бортом. І побачив, що поруч із Вернидубом їхали ті самі два перевдягнені «реєстровці», за якими пан Дзевульський марно ганявся по всій Наддніпрянщині. Про всяк випадок Антонім ткнув чоботом шинкаря:

— Вони?

— Вони, — видихнув Йонатан, ледь визирнувши з-за борту. — Навіщо питати? Ти, пане Дзевульський, з ними обіймався... Там, на березі. Коли пили горілку і їли рибу. Ах, яка була риба! Просто цимус![145]А того, бородатого, я вже пробачив. Він мене перепросив...

— Може, я і з тобою обіймався? — почервонів пан Дзевульський.

— Ти ба, пам’ятає! Ось яке вийшло свято Великодня — поляк із євреєм цілувалися! — вигукнув Вернидуб, і трійця вершників зайшлася нестримним сміхом. За ними зареготали Ничипір та інші чумаки, хто чув цю розмову.

Сміялися довго — ще й від того, що Антонім не витримав і ногою кілька разів штовхнув шинкаря. Коли сміх вгамувався і вершники витерли кулаками веселі сльози, бородань спитав:

— Ніяк не збагну, пане Вернидубе, навіщо ти тягнеш у степ цих двох? Ну, нас умовив, — то справа така. Ми повірили тобі на слово — те, що тут, у степу, побачимо, неабияк здивує і втішить нас. А цих... Може, скажеш?

Антонім Дзевульський завмер. Він так само смертельно хотів знати відповідь на це запитання. Здається, помічник комісара і дихати перестав. І навіть голова шинкаря знову наполовину підвелася над бортом мажі. Однак Вернидуб лукаво всміхнувся, завернув за вухо кінчик правого вуса і...

Нічого не сказав січовик. Лише зухвало підморгнув панові Дзевульському і повів своїх нових друзів у голову валки.

Після цієї розмови Антонім ліг на волові шкури і втупився в степове небо. Незабаром навіть заснув на короткий час — поки не почув, як жалібно скиглить шинкар.

— Що сталося? — суворо запитав пан Дзевульський.

— Живіт. Так крутить... Так болить... Просто ножем ріже...

— То в шинкаря соняшниця, — навіть із деяким співчуттям сказав Ничипір. — Неприємна справа. А від чого? Може, куліш заграв, а може, вода. Вода в степу така, що трохи вип’єш — а все одно з незвички людину скрутить. Тут одна рада: знімай штани та й ходи без них. Так швидше і зручніше буде.

— То навіщо ти нам ту воду дав? — з гнівом вигукнув Антонім, вже й сам відчуваючи біль внизу живота.

— У мене дніпровська вода через вас закінчилася. А такої в степу немає. Буде ще кілька озерець, а потім лише колодязі. А вони — так собі. Більше п’ятдесяти пар волів не напоять. Тому й ходимо валкою не більше сорока маж. Якби можна більше, не так страшно було б. Коли багато чумаків, ординці побоюються нападати. Татарва зазвичай боїться хана і