Читати книгу - "Жарт"

Упродовж цього часу до ресторану одне за одним заходили відвідувачі, й незабаром усі столики були зайняті. Знову з’явився кельнер, обійшов усіх і спитався, що вони хочуть замовити. Я передав меню Гелені. Вона повернула його мені, сказавши, що я ліпше обізнаний із моравською кухнею.

Утім, обізнаність із моравською кухнею тут була ні до чого, бо меню нічим не відрізнялося від тих, що їх зазвичай подають у всіх ресторанах цієї категорії, і складалося з переліку кількох пересічних страв, що поміж них не знаєш, яку й обрати. Я розглядав (сумовито) те меню, а поруч уже нетерпляче стояв кельнер, очікуючи замовлення.

«Хвилинку», — сказав я йому.

«Ви ще чверть години тому хотіли обідати, а й досі нічого не обрали!» — покартав мене він й, обернувшись, пішов.

На щастя, він незабаром повернувся, й ми зважилися замовити два фаршировані рулети, ще по чарці ялівцівки і содову.

Гелена (наминаючи свій рулет) заявила, що це чудово (вона страх як полюбляла цей прислівник), що ми, мовляв, сидимо обоє в ресторані містечка, в якому вона ніколи не бувала і про яке мріяла ще за тієї пори, коли була учасницею ансамблю імені Фучика, де виконували пісні цього краю. Сказала також, що, звісно, це погано, але вона нічого не могла вдіяти, що їй добре зі мною і що це дужче за неї.

Я відказав, що соромитися своїх почуттів — ознака ницого лицемірства. І погукав кельнера, щоб приніс рахунок.

Надворі перед нами бовванів бароковий монумент. Я тицьнув на нього пальцем. «Погляньте, Гелено, на цих святих акробатів! Погляньте, як вони намагаються видряпатися! Наче на небо хочуть вилізти! А небові на них начхати! Небо навіть не знає, що вони існують, ці бідолашні крилаті хробаки!»

«А й правда, — сказала Гелена, на яку алкоголь, здається, добряче подіяв. — Нащо тут ці статуї святих? Чом би не поставити на майдані монумент, який прославляв би життя, а не релігію? — Утім, ще якийсь контроль над собою вона зберегла, бо відразу ж докинула: — Може, я ляпнула дурницю? Але ж це не дурниця, скажіть?»

«Ні, не дурниця, Гелено. Ви маєте цілковиту рацію, життя прекрасне, і ми ніколи не зможемо уславити його як слід!»

«А певно, — сказала Гелена, — люди можуть казати що завгодно, але життя — це просто диво, а провісників лиха я боюся; адже в мене більше, ніж у будь-кого, підстав скаржитися, аби лиш я захотіла, але я цього не роблю; та й чого нарікати на життя, подумайте, якщо випала така розкішна днина, як сьогодні; це ж просто чудово: це місто, де я ніколи не бувала, і я з вами…»

Гелена знай балакала, аж ми опинилися перед фасадом нового будинку.

«Що це таке?» — запитала вона.

«Знаєте, Гелено, — сказав я, — ті забігайлівки, це пусте все. Я пропонує вам заглянути до маленького шинку, що міститься в цьому домі. Ходімо!»

«Куди ви мене ведете?» — запротестувала Гелена, заходячи зі мною до під’їзду.

«До справжнього приватного шиночка в моравському стилі. Не бували в такому?»

«Ні», — відказала Гелена.

На четвертому поверсі я відімкнув двері квартири, і ми ввійшли досередини.

З

Гелену нітрохи не збентежило, що я припровадив її до чужого помешкання, яке винайняв на часину, і з цього приводу вона нічого не сказала. Навпаки, переступивши поріг, вона, здається, вирішила перейти від грайливої двозначної гри до поведінки, що мала тільки одне значення і вважалася вже не грою, а самісіньким життям. Упівоберта до мене вона зупинилася посеред кімнати і зиркнула на мене, давши на здогад, що чекає, аж я підійду, обніму її й поцілую. Цієї миті вона була тією Геленою, яку я собі уявляв у мріях, — беззахисною і кинутою напризволяще.

Я підійшов до неї; вона звела до мене обличчя; замість поцілунку (такого очікуваного) я всміхнувся і поклав долоні на її плечі, обтягнуті блакитним плащем. Вона зрозуміла і розстебнула плащ. Я відніс його у передпокій і повісив на гачок. Ні, тепер, коли все було готове (моя хіть та її відданість), я вирішив не поспішати і не ризикувати, що в поспіху щось, може, проґавлю з того, що я хотів здобути. Заходився балакати про всяку всячину; змусивши її сісти, показував усе, що було в домі; відчинив шафу, де була горілка, про що сказав мені Костка ще напередодні; відкоркував пляшку, поставив її на столику і наповнив дві чарки.

«Я так сп’янію», — сказала вона.

«То сп’яніємо обоє», — відказав я (хоч знав, що сам я не сп’янію, щоб добре все запам’ятати).

Вона не опиралася; вихилила чарку і поважно сказала:

«Знаєте, Людвіку, мені так прикро було б, якби ви вважали мене одною з тих жіночок, які від нудьги шукають пригод. Не така вже я й наївна і знаю, що у вас було чималенько жінок і що вони навчили вас без церемоній ставитися до них. Але мені було б ой як недобре…»

«Мені теж недобре було б, — перебив я, — коли б ви були тільки одною з тих жіночок і завиграшки йшли назустріч кожній пригоді, яка відвертає вас від чоловіка. Якби ви були такою, то наша зустріч утратила б будь-який сенс».

«Правда?»

«Правда, Гелено. Маєте рацію, в мене було чимало жінок, і вони навчили мене безоглядно міняти їх, але наша зустріч — це зовсім інше».

«Ви не кажете це задля годиться?»

«Ні. Побачивши вас уже першого разу, я усвідомив, що чекав вас довгі роки, саме вас чекав».

«Ви ж не любите тріскучих фраз! Либонь, не сказали б так, якби не почували цього».

«Це так, не люблю я симулювати почуттів, це єдине, чого не зуміли навчити мене жінки. Тим-то я й не брешу вам, Гелено, хоч як непросто в це повірити: зустрівши вас, я зрозумів, що вже довго вас чекав. Чекав, навіть не знаючи. І тепер ви повинні стати моєю. Це так само неухильне, як і доля».

«О боже, — сказала Гелена, опустивши повіки; на її щоках виступили червоні плями, вона дедалі дужче ставала Геленою, яку я омріяв, — беззахисною