Читати книгу - "Жарт"

Ми поминули бароковий монумент; святий тримав на собі хмарку, на хмарці був янгол, той янгол тримав ще одного янгола, а той останнього; небесна блакить була яскравіша, ніж уранці; Гелена скинула свій плащ, взяла його під руку і сказала, що тут дуже тепло; та теплінь іще дужче підкреслювала гнітюче враження закуреної пустки; монумент бовванів посеред майдану, наче уламок неба, який не може у нього повернутися; і я подумав, що нас обох теж викинуло на цей напрочуд пустельний майдан із його сквером і рестораном, причому безповоротно; що наші думки і слова стремлять у височінь, а наші вчинки низькі, немов сама ця земля.

Атож, тієї миті мене охопило навальне відчуття власної ницості; я й сам здивувався; та ще дужче здивувало мене те, що я не жахнувся від тієї ницості, а сприйняв її із задоволенням, навіть із радістю й полегшенням, і задоволення це було тим дужче, що жінку, яка йшла поруч зі мною, спонукали цієї сумнівної полуденної пори мотиви, які навряд чи вищі були від моїх спонук.

Двері ресторану вже були відчинені, та зала порожня: була допіру за чверть дванадцята. Всередині стояли столи; перед кожним столом стілець, на столі тарілка для супу, накрита паперовою серветкою, на ній хрест-нахрест ніж, виделка і ложка. У ресторані не було нікого. Ми сіли за столом, взяли прибори і серветки, поклали їх по обидва боки від тарілки і заходилися чекати. За кілька хвилин у дверях кухні з’явився кельнер, окинув оком залу і хотів було піти назад.

«Кельнере!» — погукав я.

Обернувшись на закаблуках, він ступив до нас кілька кроків. «Ви щось хотіли?» — запитав він, зупинившись за п’ять чи шість метрів від нас. «Ми з’їли б щось», — відказав я. Він буркнув: «Тільки з дванадцятої!» — і, знову крутнувшись, хотів було сховатися в кухні. «Кельнере!» — погукав я. Він обернувся. «Скажіть, будь ласка, — гукав я, бо він був далеченько від мене, — горілка у вас є?» — «Ні, горілки нема». — «А що ви можете нам запропонувати?» — «Ялівцівку», — здалеку відказав він. «Шкода, — гукнув я йому, — але принесіть бодай дві ялівцівки, якщо вже так!»

«Я й не спитав, чи ви питимете ялівцівку», — обернувся я до Гелени.

Вона засміялася. «Ні, до такого я не звикла!»

«Дарма, — сказав я. — Скуштуєте. Ви у Моравії, а ялівцівка — улюблений напій моравців».

«Чудово! — зрадівши, вигукнула Гелена. — Як на мене, то нема нічого ліпшого, ніж отакі шинки, як оцей, забігайлівки, де збираються водії й монтажники, де п’ють і їдять прості страви».

«Ви, мабуть, полюбляєте виливати склянку рому в кухоль пива?»

«Ну що ви!» — відказала Гелена.

«Але ж ви полюбляєте бувати поміж простим людом».

«Правда ваша, — сказала вона. — Терпіти не можу отих розкішних ресторанів, їхніх улесливих кельнерів із десятками страв…»

«Цілком з вами згоден, нема нічого ліпшого, ніж забігайлівка, де тебе не знає кельнер, де накурено і тхне бозна-чим!

І нема нічого ліпшого за ялівцівку. Студентом я нічого іншого й не пив».

«Я теж полюбляю прості страви, наприклад, деруни або сардельки з цибулею, мені більше нічого й не треба…»

Я настільки недовірливий, що як хтось мені звіряється в тому, що він любить і що не любить, то я не сприймаю цього поважно чи, як уже точніше, вбачаю в цих словах лише свідчення про той образ, який ця людина хоче витворити для самої себе. Ні на мить не повірив я, що Гелена радше дихала б огидним смородом забігайлівки, ніж віддавала б перевагу охайним ресторанам, що як слід провітрюються, чи воліла просту горілку, ніж добре вино. Утім, її зауваження не позбавлене було для мене і певної цінності, адже воно свідчило про її схильність до театральності, що, до речі, вже і вийшла з моди, бо популярна була за років революційного ентузіазму, коли захоплювалися всім, що було «звичайне», «народне», «просте», «сільське», і намагалися зневажати все «рафіноване» й «елегантне». У тій театральності я впізнав пору моєї молодості, а в Гелені передовсім Земанекову дружину. Моя ранкова млявість ураз розвіялася, і я почав зосереджуватися.

Нагодився кельнер із крихітною тацею, де стояли два келишки з ялівцівкою, поставив її на стіл і подав нам аркуш з машинописним текстом, де можна було прочитати (на превелику силу, бо то була вже бозна-яка копія) меню.

Я підняв свою чарку і сказав: «Гаразд, тож вип’ємо за ялівцівку, за це народне питво!».

Вона засміялася, цокнулася зі мною і сказала: «Я завжди мріяла зустріти простого і відвертого чоловіка. Не крутія якогось. Ясного».

Ми хильнули по ковтку, і я сказав: «Такі люди рідко трапляються».

«Бувають, — сказала Гелена. — Ви один із них».

«Скажете таке!» — мовив я.

«Авжеж, ви».

Мене знову охопив подив від неймовірної здатності людей перебудовувати дійсність за кшталтом своїх ідеалів, проте я без вагання погодився з Гелениним тлумаченням моєї особи.

«Хтозна. Може, й так, — сказав я. — Відвертого і ясного. Але що це означає? Головне — бути таким, яким ти є, не соромитися того, що ти хочеш, бажати того, що ти бажаєш. Люди — раби закостенілих умовностей. Хтось їм сказав, що треба бути такими або такими, тож вони й намагаються такими бути, й ніколи не дізнаються, якими вони були чи є. Тим-то вони й ніхто. Понад усе треба мати сміливість бути самим собою. Зізнаюся вам, Гелено, від самого початку ви мені подобаєтеся і я вас бажаю, хоч ви і заміжня. Не можу сказати вам цього по-іншому і не можу не сказати вам цього».

Те, що я сказав, було трохи незручне, але необхідне. Поведінка з жіночим мисленням має свої чіткі правила, яких не можна порушувати: той, хто поклав собі переконати жінку, спростувати її погляди чи уявлення розумними доказами, навряд чи доможеться успіху. Набагато розумніше взяти до уваги той образ, якого хоче надати вона собі (її принципи, ідеали, переконання), і запровадити (за допомогою софізмів) гармонійний зв’язок поміж тим уявним образом і поведінкою, якої ми від неї хочемо. Наприклад, Гелена полюбляла «простоту», «природність», «ясність». Ті ідеали випливали з давнього революційного пуританства й асоціювалися з ідеєю «чистої», «незаплямованої», морально стійкої й принципової людини. Та оскільки світ Гелениних принципів ґрунтувався не на мисленні, а (як у більшості