Читати книгу - "Омріяний Рим"

А щодо ідеї Бенедикта/Мануїла, буцімто іслам, оскільки він поширюється насильно, є цілковитою протилежністю християнства, — то це щира маячня. Не забувайте, що іслам постав у часи, коли візантійські (або ж римські) християни вели боротьбу не на життя, а на смерть із Перською імперією від приблизно 610 по 630 рік. Конфлікт мав також явно релігійний підтекст, адже йшлося про протистояння не лише двох імперій, а й двох релігій. А звідки взялась ідея того, що релігія є рушійною силою військової перемоги? Та вона виникла від самого початку християнського Риму, з того моменту 312 року, коли Костянтин уздрів хрест у небі над Мульвійським мостом і напис «із цим знаком переможеш». Переможеш. Із хрестом.

Тому несправедливо твердити, ніби іслам дав світу щось нове у вигляді агресивної монотеїстичної релігії з прагненням до світового панування. Іслам став кульмінацією трендів, що й так панували в пізньоантичні часи. Як ми вже переконались, однією з ключових причин агресивної риторики мусульман є те, що вони відкрито відкинули ідею божественності Ісуса. Іслам є вкрай монотеїстичним типом монотеїстичної релігії, тому й уникає непевних питань, наявних у вченні про Трійцю та подвійну природу Христа, а також інших деталей, які не давали (й досі не дають) спокою християнству.

У досконалому світі це питання вирішили б ще на Першому Нікейському соборі — глобальному з’їзді духівництва, скликаному Костянтином 325 року задля розв’язання питання аріянства, яке стверджувало, що Христос — лише представник Бога Отця і не є єдиносущним із ним. На собор у Нікеї зібралися найкращі уми епохи. Це був такий собі релігійний Давос, от тільки зібраний задля пресвятої мети. На нього з'їхалися всі: мусульмани, християни, юдеї — усі, зацікавлені в тому, щоб нарешті дійти консенсусу стосовно божественності Христа.

Уявляю собі ці гучні дебати, зовсім як сьогодні на якомусь доському раунді переговорів у СОТ. Бачу дискусії на найвишуканіших курортах і в найрозкішніших готелях світу. Ясно, що дехто з делегатів частіше заглядатиме у свій міні-бар. Скрізь — у Флориді, Йорку, Єрусалимі — обговорюються такі важливі питання, як стать Усемогутнього, й укладаються важливі угоди між, скажімо, сунітами та шиїтами.

Звісно, будуть і протести, і зриви, і дебати до пізньої ночі. А по кількох десятиліттях роздумів за умови застосування розуму й logos, можливо (але лише можливо), станеться так, що великі релігії таки дійдуть згоди. Доклавши зусиль, одного дня ми побачимо, що розбіжності між християнством та ісламом такі далекі від нас, як суперечки між тими християнами, які вважали Христа homoousios[123], і тими, які наполягали, що він fiomoiousios[124].

А якщо навіть після такого з’їзду світове духівництво усе ще не дійде згоди, ми, миряни, почухаємо макітри й припустимо, що вони просто не бажають порозумітися. Припускаю, у такому разі релігійні лідери протиставлятимуть себе, по-перше, невірянам, по-друге, іншим вірам і, по-третє, з особливим завзяттям — розкольницьким членам своїх же релігій. Звісно, це їхній вибір, але було б помилкою ухвалювати важливі політичні рішення, керуючись лише своїми забаганками.

Замість того щоб підкреслювати розбіжності балачками про чужинські «цінності», нам варто розплющити очі й побачити, що в перемовинах із Туреччиною ми дісталися критичної точки. Або ми повторимо досягнення Ататюрка, посприявши успіху Туреччини в перетворенні на світську державу з мусульманським населенням, або й далі крутитимемо носом від турків через їхню релігію.

Якщо так, то що ми тоді скажемо поміркованим мусульманам по всьому світі? Що скажемо тим, кому, на нашу думку, до снаги встановити демократію в ісламі? Що ми скажемо мільйонам мусульман, які живуть і працюють у Західній Європі, ба в самій Британії? Невже вони — якась географічна помилка?

Може, заборонити їм жити тут через їхню чужинську «культуру»? Було б дурістю відвернутися від Туреччини, яка є не лише серцем колишньої Римської імперії, а й, як я бачу, головним постачальником холодильників до Британії. Так, приміром, одна турецька компанія має аж 15 відсотків британського ринку холодильників.

Подумайте про турецькі холодильники, що мчать Європою через Балкани до Німеччини, а звідти — у Британію. Поміркуйте про взаємозв’язок, який вони створять між працівниками Туреччини й кухнями Британії. Замисліться про британців, що купують нерухомість у Туреччині. Я зовсім не стверджую, що жвава торгівля холодильниками чи наявність дач біля моря означатиме якийсь політичний союз. Так само не кажу, що це станеться швидко й ми невдовзі дозволимо вільну міграцію з Туреччини до Великої Британії. Звісно, ні. З іншого боку, що ми маємо від постійного підкреслення «культурних» розбіжностей між нами та цими «чужинцями»?

Одного дня, коли ми нарешті порозуміємось із Туреччиною, то зможемо відбудувати той гармонійний прадавній союз навколо Середземномор’я, зі жвавою й вільною торгівлею, як описував Анрі Піренн, від Гібралтару до Босфору, від Туніса до Ліона. Ми подолаємо розкол, спричинений мусульманськими загарбаннями. Ми відтворимо Римську економічну спільноту навколо Mare Nostrum. А тим часом мусимо розробляти нову, глибшу стратегію взаємин між ЄС і країнами Північної Африки, засновуючись на римській ідеї терпимості.

Час уже нам вирости й нарешті визнати, що іслам не має жодних шансів створити в Західній Європі новий халіфат. Мусульманам натомість слід визнати неминучість жіночої емансипації, а також того факту, що немає нічого страшного в тому, що тобі байдуже, чи Магомет єдиний Пророк Божий, чи ні. Якщо релігія справді велика, не так уже й важливо, хто якого пророка зображує. Одначе цього нізащо не станеться, якщо мусульман і надалі демонізуватимуть, а їхнє відчуття приналежності диктуватиметься неприйняттям і комплексом меншовартості.

Однією з причин, чому римська система простояла так довго, було те, що питання раси та релігії правили за предмет радше культурної цікавості й поваги, аніж параної. І цю мрію слід відродити. Відродити її треба не лише через надію на возз’єднання двох половин Римської імперії, яку вона в собі плекає. Якщо нам поталанить примирити іслам і християнство, то я переконаний, що в такий спосіб ми порятуємо безліч життів невинних людей, як сестра Леонелла.

Подяка

Може здатись дуже дивним розпочинати з подяки членам Кабінету міністрів, проте я заборгував перед Чарльзом Кларком за відвертість та щирість, з якими він виступав 2003 року, коли був міністром освіти. Він подавав на розгляд питання про вивчення стародавніх мов, літератури й історії та висував переконання (доволі самонадійне), що «освіта заради любові до самого процесу» — річ досить сумнівна. А далі він зазначив, що «так не