Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Зате тепер...

Двері моєї камери були великі, важенні, оббиті міддю, з єдиним заґратованим віконечком на висоті п'ять футів од землі, через яке можна було дивитися, живий я чи помер, якби це когось зацікавило. І навіть якби мені вдалося виламати ґрати, точно знав, що дотягнутися через віконце до засува не зможу. В нижній частині дверей були невеличкі дверцята, котрих вистачало для того, щоб узяти їжу. Оце й усе. Завіси масивних дверей містились або зовні, або між боковиною та одвірком, сказати це напевне не міг. Так чи інакше, для мене вони були недосяжні. Інших дверей у моїй темниці не було, вікон не було взагалі.

Однак я й надалі залишався, можна сказати, сліпцем, хоча слабеньке світло, що вливалося сюди крізь ґрати, і вселяло надію. Звичайно, знав, що мій зір відновився не повністю. Це справа не одного дня. А якби видючість і повернулась, у камері однаково панувала майже непроникна темрява. Мені це було відомо, бо добре знав темниці в підземеллях Амбера.

Я прикурив сигарету, ще походив камерою, прикинув, які речі в мене є і що з них могло б допомогти при втечі. До моїх послуг були: одяг, котрий висів на мені, лежак, на якому я спав, і купа відсирілої соломи. Ще у мене були сірники, але ідею підпалити солому і влаштувати в камері пожежу відразу ж відкинув. Не дуже вірилося в те, що хтось відімкне мені двері, аби я міг врятуватися від вогню. Найімовірніше, охоронець просто підійде до дверей і посміється з мене. А може, й узагалі не підійде. Ще я мав ложку, яку поцупив на останньому бенкеті. Хотів свиснути ножа, але Джуліан упіймав мене на гарячому і вихопив його з рук. Та він не знав, що це була моя друга спроба: у мене в чоботі вже лежала ложка.

І що вона давала?

Мені доводилося чути розповіді про окремих спритників, які, щоб утекти з тюрми, прокопували підземні галереї найнесподіванішими предметами на зразок пряжки від пояса і подібного мотлоху, якого я однаково не мав. Окрім того, у мене було надто мало часу, щоб повторити подвиг графа Монте-Крісто. Якщо не втечу за кілька місяців, прощавайте, мої нові очі!

Більша частина дверей була зроблена з дерева. Дуб. По дубові — чотири металеві смуги. Одна смуга тягнулася верхом, друга — низом, над дверцятами для їжі, і ще дві такі самі смуги йшли згори донизу, обабіч заґратованого віконця, що мало фут завширшки. Я знав, що двері відчиняються назовні, а замок був ліворуч од мене. Пам'ять підказала мені, що завтовшки двері мають два дюйми, і я пригадав приблизне розташування замка, котре визначив, натискаючи на двері в різних точках та оцінюючи їхній опір у кожній з них. Знав, що, крім замка на дверях, є також засув, але поки що вирішив цим не гризтися. Можливо, мені вдасться підняти його, пропхавши ручку ложки між краєм дверей та одвірком.

Ставши коліньми на матрац, ложкою окреслив прямокутник навпроти того місця, де був замок. Працював, поки не натер руку, — мабуть, кілька годин. Потім провів пальцем по дерев'яній поверхні. Результат мене не вразив, але початок уже був. Я переклав ложку в ліву руку та продовжив роботу. Працював доти, поки не розболілась і ліва рука.

Увесь час я тішив себе сподіванням, що з'явиться Рейн. Був певен, що вмовлю його віддати мені кинджал, тут головне — бути достатньо переконливим. Однак Рейн не з'являвсь, і я продовжував довбати двері ложкою.

Завзято працював зо дня у день, допоки не заглибився в дерево на половину дюйма. Щоразу, чуючи кроки охоронця, повертав лежак назад до дальньої стіни і влягався на нього, спиною до дверей. Коли вартовий проходив, я повертався до роботи. А незабаром, хоч як було мені прикро, мусив зробити в праці перерву. Руки мої, навіть замотані у шмаття, відірване від одягу, вкрилися пухирями, які швидко лопали, і через деякий час руки розтиралися до м'яса та стікали кров'ю. Довелося дати їм відпочинок, щоб загоїлися рани. Я вирішив скористатися паузою і взявся планувати, що робитиму після втечі.

Продовбавши двері на достатню глибину, почну із засува. Почувши звук від його падіння, охоронець, найімовірніше, заспішить сюди, але поки він прийде, мене в камері вже не буде. Кілька міцних ударів виломлять той шматок дерева, над яким працюю, а замок хай залишається там, де йому заманеться. Двері відчиняться навстіж, і я опинюся віч-на-віч із охоронцем. Він озброєний, я — беззбройний. Що ж, доведеться його вбити.

Можливо, вартівник триматиметься надто самовпевнено, гадаючи, що я незрячий. Хоча, з іншого боку, він може й насторожитися, згадавши, як я потрапив до Амбера. Так чи інакше, охоронець помре, а я розживуся зброєю. Помацав правий біцепс. Боже мій! Як я схуд! Зрештою, в моїх венах текла кров Амбера, і я відчував, що навіть у такому стані мені під силу порішити звичайну людину. Може, я собі лестив, але в будь-якому разі треба спробувати.

Потім, якщо в мене все вийде, мені з мечем у руці ніхто не завадить досягти Лабіринту. Ступлю на його візерунок і, дійшовши до центру, перенесуся в таку Тінь, у яку забажаю. Там остаточно одужаю і цього разу не гарячкуватиму. Зроблю все, що буде треба, навіть якщо витрачу на це століття, і лише після того вдруге виступлю на Амбер. Зрештою, формально я його король. Чи ж не коронував я сам себе перед широким загалом, іще до того, як те саме зробив Ерік? Тож я ще заявлю свої права на трон!

Шкода, що неможливо напряму потрапити з Амбера в Тінь! Тоді мені не довелося б хитрувати з Лабіринтом. Та мій Амбер є центром світу, і покинути його не так уже й просто.

Десь через місяць долоні загоїлись, і від постійної роботи на них почали наростати мозолі...

Почувши кроки охоронця, я перебрався під дальню стінку камери. Коротко вискнули дверцята, і під дверима постала моя тюремна пайка. Потім знову залунали кроки, стишуючись у міру віддалення.

Я повернувся до дверей. Навіть не дивлячись на піднос, знав, що є на ньому: окраєць черствого хліба, глицяний глек з водою, а якщо пощастить, то ще шматок сиру. Постеливши лежак, я