Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

І раптом почув, як хтось хихоче.

Хихотіли в мене за спиною!

Я різко обернувся. Мені навіть не треба було очей, аби сказати, що в камері хтось є крім мене. Під стіною ліворуч стояв якийсь чоловік і тихо сміявся.

— Хто там? — крикнув я і не впізнав свого голосу. Зрозумів, що це були перші слова, які вимовив за тривалий час.

— Утікач, — мовив гість, — який хоче втекти. — І він знову захихотів.

— Як ти сюди потрапив?

— Узяв та прийшов, — відповів він.

— Звідки? Як?

Я черкнув сірником, світло боляче вдарило в очі, але не гасив його.

То був невеликий на зріст чоловік. Я б сказав навіть, крихітний. Він мав зо п'ять футів заввишки і був горбатий. Борода його та волосся були такі самі довгі й запущені, як мої. З густої порості, що вкривала обличчя несподіваного гостя, виглядали довгий гакуватий ніс та чорні очі, що підозріливо косилися на світло.

— Дворкін! — вигукнув я.

Він знову захихотів.

— Так, я Дворкін. А як звати тебе?

— Дворкіне, чи ти мене не впізнаєш? — я черкнув ще одним сірником і підніс його до свого обличчя. — Придивися краще. Відкинь бороду і волосся. Додай сотню фунтів ваги. Ти зобразив мене, у найменших подробицях, на кількох колодах гральних карт.

— Корвін, — сказав він нарешті. — Я пригадав тебе. Так.

— А я вже думав, що тебе й на світі нема...

— А я є. Бачиш? — і він зробив переді мною пірует. — Як твій батько? Ти недавно бачив його, так? Це він запроторив тебе сюди?

— Оберона більше нема, — сповістив я. — А в Амбері править Ерік, мій брат, і я — його в'язень.

— У такому разі я головніший за тебе, — чи то жартома, чи серйозно сказав Дворкін. — Адже я в'язень самого Оберона.

— Он як? А в нас ніхто й не знав, що батько тримає тебе під замком.

Я чув, як він заплакав.

— Так, — сказав Дворкін, трохи помовчавши. — Він не довіряв мені.

— Чому?

— Бо я розповів йому, що думаю над тим, як знищити Амбер. Описав, як це бачу, а він мене відразу ж замкнув.

— Із його боку це не дуже люб'язно, — сказав я.

— Знаю, — погодився Дворкін, — але він поселив мене у прекрасних покоях і дав купу всякої всячини для роботи. Коли ж минуло трохи часу, Оберон перестав приходити до мене. Зазвичай він приводив із собою людей, які показували мені чорнильні плями і просили, щоб я розказував про них різні оповідки. Було весело, поки я не розповів історійку, котра й мені самому не сподобалась, а той, кому її розказав, став жабою. Король дуже розгнівався, коли я відмовився перетворити його із жаби на людину. Скільки часу вже минуло відтоді, коли я говорив з людьми! Навіть ладен перетворити жабу назад на людину, якщо король ще хоче цього. А от колись...

— Як ти потрапив до мене в темницю?

— Кажу ж тобі: прийшов.

— Крізь стіну?

— Ні, звичайно. Крізь тінь стіни.

— В Амбері ніхто не може мандрувати через Тіні. В Амбері взагалі нема Тіней.

— Ну, я змухлював, — зізнався Дворкін.

— Як?

— Намалював нову карту і ступив у неї — побачити, що діється по цей бік стіни. Ах!.. Тільки-но згадав! Я ж не можу повернутися без карти. Доведеться малювати нову. Маєш щось поїсти? І щось, чим можна малювати? І ще якусь поверхню для малюнка?

— Ось візьми шматок хліба, — я простягнув йому окраєць. — А он до хліба кавалок сиру...

— Дякую, Корвіне, — і він, як вовк, накинувся на їжу. Поївши, випив усю мою воду.

— А зараз, якщо ти даси мені перо і шматок пергаменту, я повернуся до своїх хоромів. Хочу дочитати книжку. Приємно було поговорити з тобою. Шкода, що з Еріком не все добре. Я ще колись завітаю до тебе, Корвіне, і тоді ми як слід поговоримо. Якщо побачиш свого батька, перекажи йому, щоби він не сердився на мене дуже сильно, бо я зроблю...

— На жаль, не маю ні пера, ні пергаменту, — перервав його я.

— Отакої! — здивувався Дворкін. — Що за умови в тебе?

— Які є, такі є. Всі питання — до Еріка.

— Гаразд, а що маєш? Моє помешкання подобається мені більше, ніж це місце. Там хоч краще зі світлом...

— Я розділив із тобою обід, — сказав я, — а зараз хочу попросити тебе про одну ласку. Якщо виконаєш моє прохання, даю слово, що зроблю все від мене залежне, щоб примирити тебе з батьком.

— А чого ж бажаєш? — поцікавився Дворкін.

— Я вже давно захоплююся твоїми витворами, — почав я, — і мені дуже хочеться, щоб ти намалював для мене одну річ. Щоб це виконав саме ти. Не забув маяк на Кабрі?

— Звісно ж, ні. Я бував там багато разів. Знаю Жопена, хранителя маяка. Частенько грав з ним у шахи...

— Отже, — пояснив я Дворкіну, — над усе на світі мені хочеться побачити маяк на Кабрі. Я мріяв про це чи не все своє доросле життя. Тож прагну побачити твій чарівний малюнок отієї величної сірої вежі.

— Дуже простий предмет, — відповів Дворкін, — і доволі приємний на вигляд; колись у мене було кілька ескізів, але жоден із них не закінчений. Увесь час відволікали якісь інші справи. Якщо так бажаєш, передам тобі один малюнок...

— Ні, — не погодивсь я, — мені хочеться чогось постійного, аби воно весь час було переді мною в камері. Подібні речі, знаєш, заспокоюють... Мене — і тих, хто сидітиме тут після мене.

— Правильне рішення! — схвалив Дворкін. — Та чим накажеш малювати?

— Є тут стило, — сказав я (до того часу ручка ложки добре заточилась), — і хочу, щоб ти намалював маяк на тій дальній стіні, аби я міг споглядати цю картину в хвилини відпочинку.

Трохи помовчавши, Дворкін сказав:

— Освітлення тут нікудишнє.

— Маю кілька коробок сірників, — запропонував я. — Палитиму сірник за сірником, і буде тобі світло. А