Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Важко назвати такі умови ідеальними для роботи...

— Знаю, — погодивсь я, — і дуже перепрошую за це, великий Дворкіне. Однак то — найкраще з усього, що можу запропонувати. Навіть не уявляєш, як прикрасить моє жалюгідне існування шедевр, котрий ти створиш.

Дворкін знову хихикнув.

— Чудово! Тільки мусиш дати мені слово, що потім посвітиш для того, аби я міг намалювати шлях собі додому.

— Добре, — погодивсь я, запихаючи руку в кишеню.

Мав у запасі три повних коробки сірників і почату четверту.

Тицьнувши ложку в руку Дворкіну, я підвів його до стіни.

— Ну як, ти вже відчув знаряддя праці? — поцікавивсь у нього.

— Так. Це загострена ложка, правильно?

— Вона. Я почну підсвічувати відразу ж, коли скажеш, що ти готовий до роботи. Малювати доведеться швидко, бо сірників моїх не так уже й багато. Половину я витрачаю на маяк, а другу — на малюнок для тебе.

— Гаразд, — погодився Дворкін.

Тоді я запалив сірник, і він почав прокреслювати лінії на сірій вологій стіні.

Спочатку намалював високий прямокутник — рамку для майбутнього рисунка. Потім, після кількох спритних рухів, почав виділятися маяк. Це було неймовірно: за всієї своєї безумності старий залишився неперевершеним майстром. Кожен сірник я брав за самісінький кінчик, і поки він горів, плював на великий та вказівний пальці лівої руки. Коли вже не міг тримати правою рукою, обережно брав сірник послиненими пальцями за почорнілий кінчик і повертав незгорілим догори. І лише після того, як він згоряв увесь, я запалював другий сірник.

Коли закінчилася перша коробка, Дворкін уже завершив вежу і тепер вимальовував море та небо. Я підбадьорював художника, впівголоса вигукуючи щось захоплене після кожного його руху.

— Диво, справжнє диво! — сказав Дворкіну, коли справа пішла до завершення. Потім він примусив мене витратити ще один сірник, щоб поставити підпис. До того часу я майже повністю випалив другу коробку.

— А тепер помилуймося картиною! — сказав Дворкін.

— Якщо хочеш повернутися до себе, то краще, щоб я милувався нею сам, — заперечив йому. — У нас надто мало сірників, аби розмінюватися на художню критику.

Дворкін трохи посупивсь, однак пішов до іншої стіни, і тільки-но я запалив сірник, почав швиденько малювати.

Накреслив невеличкий кабінет, стіл та череп на ньому, глобус біля стола, стіни, від підлоги до стелі заставлені книгами.

— Ось так воно добре, — мовив Дворкін, коли закінчилася третя коробка і я взявся до неповної четвертої.

Спалив іще шість сірників, поки він довершував картину і ставив підпис. Коли горіли сьомий з восьмим (у мене залишалося два сірники), Дворкін пильно вдивлявся в картину, тоді ступив крок уперед — і ніби розчинивсь у повітрі.

Я тримав сірника доти, доки він не обпік мені пальці. Довелося кинути його на долівку. Впавши на сиру солому, сірник засичав і загас.

Я стояв і тремтів, повний змішаних відчуттів, а потім знову почув голос Дворкіна й відчув біля себе його присутність.

— Тут я саме подумав... — сказав він. — Як ти зможеш дивитися на картину, коли така пітьма?

— О, я чудово бачу в темряві! — запевнив його. — Ми стільки часу існуємо разом з нею, що стали друзі нерозлийвода.

— Ага, розумію. Ну, це я так, до слова. Присвіти мені трохи, щоб міг повернутися.

— Будь ласка, — мовив я, дістаючи передостаннього сірника. — Тільки наступного разу, коли захочеш побувати у мене, прихопи, будь ласка, світло, бо це мій останній сірник. Мені вже нема чим світити.

— Як скажеш.

Я запалив сірника, Дворкін втупивсь у свій малюнок, підійшов до стіни — і знову щезнув.

Тоді я швидко обернувсь і, не чекаючи, поки загасне полум'я, почав удивлятися в маяк на Кабрі. Так, там була якась сила. Я відчував її.

Залишивсь останній сірник. На нього в мене вся надія.

Не те, щоб я у ньому сумнівався, ні. Використання карт для переміщення потребувало більшої, тривалішої концентрації, ніж той час, упродовж якого горить сірник.

Що міг підпалити? Солома надто сира і не зайнялася б. Це був справжній жах: мати перед собою двері, дорогу, що вела на волю, — і не могти скористатися ними!

Мені було потрібне полум'я, яке протрималося б триваліший час.

Мій лежак, на якому сплю! То — звичайний полотняний мішок, напханий соломою. І солома в ньому, напевне, сухіша, та й тканина теж має горіти.

Я розчистив аж до каменя половину всієї долівки. Тоді почав навпомацки шукати ложку із загостреною ручкою. Не знайшовши її (мабуть, Дворкін привласнив), люто вилаявсь і спробував розірвати лежак голіруч.

Не відразу, однак міцна тканина піддалась, і я взявся витрушувати з лежакового нутра таки суху солому. Натрусив, згромадив її купкою, а збоку поклав тканину, на випадок, якщо потрібне буде додаткове паливо. Звісно, чим менше диму, тим краще. Він тільки приверне увагу охоронця, якщо той цього моменту випадково опиниться біля камери. Втім, це було малоймовірно: їжу сьогодні вже приносили, а годували мене лише раз на добу.

Черкнувши останнім сірником, я підпалив ним ту ж таки порожню сірникову коробку. Коли вона зайнялась, узявся до соломи.

Горіло дуже кепсько. Солома виявилася не настільки сухою, як я сподівався, дарма що була зі середини лежака. Врешті-решт вона затліла, заблимав вогник. Щоправда, для цього довелося спалити дві порожні коробки з-під сірників, і я подумки похвалив себе, що додумався зберегти їх.

Кинувши у вогонь третю коробку, взяв у ліву руку обривок тканини, підвівсь і почав вдивлятися в малюнок.

Вогонь розгорівся, його відблиски освітили стіну, і я, зосередившись на вежі, постаравсь якнайпотужніше думати тільки про неї. Мені здалося, що чую крики чайки. Ніс упіймав щось схоже на солоний морський вітерець, і чим довше я дивився на картину, тим більше вона оживала.

Кинув у вогонь тканину, полум'я на якусь мить пригасло, а потім ожило з новою силою. Усе це я робив, ані на мить не відриваючи очей від малюнка.

Руки Дворкіна ще не втратили магії, бо невдовзі маяк почав здаватися мені не менш реальним, аніж моя темниця. Потім він став єдиною реальністю, а темниця — лише Тінню в мене за спиною. Я почув плюскіт хвиль, а обличчя приласкало тепло полуденного сонця.

Ступив крок уперед, однак моя нога опустилася не у вогонь.

Я стояв на піщаному, всіяному каміняччям уступі маленького острова Кабри, де