Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

Навіть присутність смерті не може примусити нас забути про речі дріб’язкові чи щоденні, навпаки — схололе тіло якнайшвидше апелює до рутинних клопотів: необхідно домовитися про місце на цвинтарі, купити труну, замовити вінок тощо… Дивлячись на Васька, я раптом зрозумів, що голодний. Подумав, що це, певно, ознака остаточного цинізму, але подумав якось мляво, байдуже… Я не їв уже кільканадцять годин, і в шлунку щось клекотіло та посмоктувало… Раптом згадав черв’яків із голови Мирона, чорну діру, якої просто не може бути в черепі, хіба що то кров, яка запеклася; контрастно чорне провалля на фоні легкої сивини. Його рідке коротке волосся, схоже на щетину, і ця дірка, а довкола неї біла-біла знекровлена шкіра (у цій сірятині всі стають такими безколірними, але в мертвотності таки є своя барва — радше зеленувата)… Я подивився на простирадло, із-під якого проступали контури тіла: ніс, рельєф чола… А довкола все неозначено, напнуто, як вітрило… Хтось поволі ходить у сусідній кімнаті — натужно скриплять дошки підлоги; десь цокотить годинник; чиєсь шепотіння на фоні абсолютної тиші гучне, контрастне, аж до болю у вухах… Секундна стрілка важко зсувається з місця, завмирає — пауза в часі, подих вічності… Навідуються — не лише до мене, до всіх, хто є тут: я бачу це в зіщулених зіницях — думки про безчасся, про те, що на табуретках поруч із нами — провалля нічогості, яке наблизилося до кожного на небезпечно близьку віддаль, увірвалося у свідомість, поскубало шкіру, увійшло в мозок… Це безглуздо, це незрозуміло для нас, непояснювано, і саме тому може статися з кожним, таки станеться з кожним, але може статися будь-коли, будь-якої миті, хай зараз, світ довкола — сама крихкість і непевність…

Підходжу до Васька та шепочу йому:

— Слухай, треба якось залагодити справу з нічлігом…

Він, розуміючи, хитає головою, дивлячись у бік тіла… Про дірки в голові та червів мовчимо, це, як і все межове, — наразі табу…

— Щось придумаємо. В офісі можуть заночувати двоє, а решту впхаємо десь у притулку до старих… Перетерпиться, крім того, думаю, хтось міг би залишитися тут на ніч…

— Лише не я, я й так майже не спав… Потім, здалося би поїсти…

— Ну, тут теж тільки одна рада — знайома тобі їдальня…

— Ясно, — кажу я і зиркаю на Аню з Томою: як то це сподобається їм?

Аня заклякає на порозі, і я змушений легко її підштовхнути долонею в спину. Торкаюся пальцями заглибини між лопатками, де хребет, вона по-котячи вигинається, благально озирається:

— Ми що, будемо їсти тут?

— А що вдієш? — кажу я.

Дзенькіт десятків ложок, що вдаряються об миски, сьорбання, гуркіт стільців, які відсуваються, хрипкі потворні голоси, запах відмирання, передсмертні пейзажі. Не для вразливих.

— Мене зараз знудить! — скаржиться Аня. — Здається, це токсикоз.

Я стенаю плечима. Якби не втома, я, може б, співчував їй, переймався її станом, а так — повна атрофація відчуттів… У темному кутку, на стільці з обдертою обшивкою, сидить ще один солдат — та ж абсолютно безглузда тут маскувальна форма, автомат Калашникова на колінах, войовничий берет і штучні, ніби іграшкові, зіниці, які я бачу крізь темряву на дуже великій віддалі. У цьому є щось протиприродне, так не мало би бути… Але байдуже. Вільного столика немає, ми мусимо сидіти окремо одне від одного, підсівши до дідів і бабусь… Аня дивиться вже благально. Я лише зводжу догори брови. Вона кривиться та відвертається.

І знову ця атмосфера задухи та помиїв, сечовини й блювотиння, паркінсони й альцгеймери, альцгеймери й паркінсони. Тремтячі: руки, пальці, підборіддя, губи, брови… Тик… Лисі повіки, більма на очах… Вони вдивляються кудись, куди наші погляди зазирнути вже не в силах…

Жадібно жую хліб, ковтаю великі шматки, давлюся. Єдина мета: якнайшвидше набити шлунок і заснути, бодай трохи поспати. Очі злипаються, обертаюся до Ані, як вона? Ніби незле, освоїлася, намагається догукатися до якоїсь бабці-паркінсонихи, та аж дужче розкрила рота, щоб почути, заклала вухо долонею, скрутивши її трубкою, ніби слуховий апарат. Де там. Їх зраджує все, вони — уже майже не вони в цій резервації минулого, у цьому пункті прийому зношених тіл… Бабця усміхається, показує Ані свою перуку, оголюючи яйцеподібний череп… Щось це мені нагадує: фотокартки в книгах про Другу світову війну: Аушвіц. Усе повторюється. Методи інші. Гуманніші. Людянізм із капіталістичним обличчям, — раптом озивається до мене Альцгеймер, який щойно сходив під себе: бачу як швидко збільшується калюжа біля його правої штанки: росте, видовжується, маленьке озерце, утім, доволі смердюче… А мої щелепи в цей час мужньо жують гумові макарони: головне — напхатися по зав’язку, наступного разу годуватимуть не скоро…

Поки ми їли, хтось прибрав із небіжчика простирадло… Тепер можна спокійно зазирати в обличчя смерті. Гачкуватий ніс, запалі очі… Через освітлення вони здаються якимись інакшими — довшими, ширшими, повіки наче не щільно причинені, й здається, що крізь їхнє забрало небіжчик усе ще може спостерігати за нашими смішними сновиганнями довкола нього; раптом пригадую, що ще жодного разу не бачив його із заплющеними очима. Та й як це могло статися? Наші стосунки ніколи не відзначалися особливою довірливістю, найінтимніший момент — у його автомобілі, коли він говорив про Марка, а все інше — якісь незначні делікатні зауваження. Інколи він цікавився моїми особистими справами, але з настільки неприсутнім виразом обличчя, що нічого іншого, як банальне кількаслів’я у відповідь, говорити не випадало. Утім, він пам’ятав про тебе все, яке б мале місце в його житті ти не займав, — уроджена шляхетність і витренувана до безпомильності пам’ять, що працювала за своїми, незрозумілими звичайній людині, законами. У цьому, здається, і полягала його геніальність — у структурі мозку, у звертанні уваги на кожну дрібницю, яка його оточує. Певно, це жахливо — жити, нічого не забуваючи. Кожна недоречність, кожна помилка займають у тобі стільки ж місця, як і все приємне, що траплялося з тобою чи іншими, і все це водночас, і скрізь, і вовіки віків. Амінь. Збожеволіти можна. А він не божеволів. Просто ніс це з собою. Тому, певно, й мав дедалі втомленіший вигляд.