Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Лера

Дивлюся на триповерховий сучасний медичний центр, де приймає гінеколог Ольги та мій у перспективі, і не можу позбутися легкого хвилювання. Усередині пурхають метелики лоскочучи своїми ніжними крильцями нутрощі.

Моя перша зустріч із малюком… у голові стільки запитань, а за спиною ще більше проблем. Але я вирішила розібратися з ними згодом. Сьогодні, цей день, я присвячую собі та своїй дитині. Після УЗД влаштую шопінг. Загляну до дитячих магазинів, подивлюся меблі... Вчора я придумала де можна поставити ліжечко.

А ще вчора я бачила Арона. Я була вражена його появою в мене вдома, особливо в компанії заплаканої Вети. Серце обірвалося вниз, і ще тривалий час стукало в ділянці п'ят. Я подумала, що Арон якось нашкодив їй, але чому ж привіз до мене? Пазл не складався. Потім, виявилось, що Арон врятував її. Такого я точно не очікувала. Не знала як реагувати на те, що сталося, але Арон допоміг і з цим. Передавши мені «до рук» Вету, він мовчки поїхав.

Це на краще.

А сьогодні вранці я залишила бідну дівчину висипатись. Вирішила не шокувати Вету своїм становищем, та й у принципі більше нікому не хочу розповідати про вагітність. Це моя таємниця, моє життя і я сама вибираю, як мені жити. Думка інших людей — це їхня власна думка, якої я точно не потребую.

Закусивши губу, тягнуся до дверної ручки. Виходжу з машини. Сьогодні незвичайно сонячний день. Після тривалих дощів, подібна погода відчувається справжнім дивом. Я вважаю це за гарний знак і, оцінивши свій зовнішній вигляд у дзеркальній поверхні скла, я йду до входу.

Тут не багатолюдно. Всередині стильний, «стерильний» ремонт, привітний персонал та чисте повітря. Так, саме чисте повітря. Чомусь тут дихається по-іншому. Знаєте, не так, як у просочених хлоркою та спиртом лікарнях.

Підходжу до напівкруглої стійки, за якою сховалася чарівна дівчина, що розмовляє телефоном. Терпляче чекаю, поки вона закінчить.

— Здрастуйте, мене звати Іриною. Я можу вам допомогти? — відклавши телефон і записавши щось у блокнот, вона дивиться на мене з посмішкою.

— Здрастуйте, я записала на прийом до Мірошниченка. Валерія Лапницька.

— Одну хвилину.

Її очі ковзають монітором, а пальці швидко стукають по клавіатурі, але через секунду акуратно підведені брови сходяться на переніссі й дівчина підіймає не мене стурбований погляд:

— Вибачте, але на це ім'я нема запису.

Як це?

— Все правильно, — за спиною лунає чоловічий голос, подібно до пострілу в саме серце, — там має бути написано Валерія Адаміді.

Я боюся обернутися. Мені здається, це якась дурна мана. Мені здалося, почулося. Я спіймала глюк зрештою, але позаду мене не може стояти Арон.

Дівчина швидко змінює тон, він стає чуже солодким та змінює вираз обличчя, стаючи різко огидною. Розумію, що це все по-справжньому. За спиною Арон.

— Так все вірно. Валерія Адаміді на дев'ять-тридцять. Бахили праворуч від вас. Підіймайтесь на другий поверх. Кабінет номер сім. Чекайте там, вас запросять.

— Що ти забув? — набираюся сміливості, щоб розвернутися і впираюся у міцні груди. Арон виявився ближчим, ніж мені цього хотілося.

Хлопець мовчки витягає з отвору дві пари бахіл і одну передає мені.

— Сама впораюся! — спеціально ігнорую його подачку. Виймаю пару та йду до дивана, щоб натягнуто бахіли на взуття. Арон слідує за мною.

Мені складно зрозуміти, що за емоції у нього на обличчі, бо я старанно уникаю зорового контакту. Усередині мене й досі пурхають ті метелики, ніби дитина рада несподіваній появі батька. Але мій мозок чинить опір. Я не рада цьому. Я просто в тихо гніваюся.

— Іди звідси, Ароне! Тобі тут нічого робити! — приглушено гарчу, намагаючись не привертати уваги.

Арон і так виглядає дуже «яскраво» посеред світлого антуражу у своєму чорному бандитському одязі, так і я ще на емоціях не можу стримати обурення.

У відповідь мовчання. Воно натягує мої нерви, домагаючись свого. Арон розуміє, що я не піду геть. Я могла б. Згодна, мій нагляд і запис в іншого лікаря вирішив би низку проблем, але, чорт забирай, я вже настроїлася на сьогоднішнє знайомство з малюком. Чому через цього нахабного хлопчика я маю змінювати свої плани?

— Ароне, серйозно, навіщо тобі це потрібно?

Його погляд, що кричить іронічним «ти у своєму розумі?!», ставить крапку в цьому безглуздому монолозі. Добре. Підіймаюсь та прямую на другий поверх до кабінету номер сім.

***

— Як ваше самопочуття, Валерію? — висока жінка в білому халаті, робить якісь позначки на папері, зовсім не звертаючи уваги на Арона. Напевно, це нормальна практика, коли чоловіки супроводжують своїх дружин у такі місця, але Арон – не мій чоловік.

— У мене все добре. Жодних скарг.

Є, звичайно, одна, але навряд чи акушер-гінеколог допоможе мені позбутися мовчазного Арона. Тіні, яка ніяк не хоче зникнути.

Коли він так поводиться — це навіть страшніше, ніж коли він кричить чи тисне, надламуючи.

Незрозуміло, що коїться у його голові? Тепер то я розумію, що Арон не безневинний хлопчик і чекати від нього можна чого завгодно. Іноді, він перетворюється на справжнього Диявола і нехай не думає, я не вибачила того вчинку. Мені просто не хочеться закочувати сцени при незнайомій людині. Але без сцен, на жаль, ніяк…

— Лапницька Валерія Анатоліївна, тридцять шість років, все вірно?

— Так, все правильно.

— Ми зараз заповнимо документи й розпочнемо огляд. Я правильно розумію, ви у нас плануєте ставати на облік?

— Так!

— Ні, не вірно! — із запізненням оживає Арон. — Ви зробили суттєву помилку у її прізвищі.

Валентина Олегівна поправляє окуляри та уважно вчитується у моє прізвище.

— Там не Лапницька, а Адаміді!

— Арон! — надто емоційно гукаю його. — Якщо тобі щось не подобається — йди звідси!

— Це моя дитина і вона носитиме моє прізвище. Ти теж!

— Дитина ще не народилася і до того часу, як це станеться, твоє рішення зміниться багато разів.