Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Як вона взагалі потрапила сюди? Будь на її місці якась інша дівчина й оком не моргнув, але ця мала скористалася забороненим прийомом. Точніше ім'ям.

— Ну все, погань, ти дострибалася! — Борзий грубо хапає її за обличчя.

— Руки від неї прибрав! — гарчу на нього. Здається тепер, вона моя проблема.

— Ароне, ми не хочемо проблем. Ви можете йти куди йшли. — Голос Борзого змінює забарвлення, а пальці повільно спускаються до дівочої шиї.

Мене давно дратують ці двоє, там третій ще десь загубився. Я б зараз не відмовився почухати кулаки по їх пиках. Дуже багато в мені накопичилося зайвої енергії.

— Куди її ведете? — дивлюся на неї трохи примружившись.

— До Мирослава Андрійовича. Сплата за борг.

Блядь! Тупий обов'язок! Чи не могла вона бути чимось іншим? Міран любить борги. Хрін так просто віддасть. Хоча… за ним боржок. За прострілене плече. А ще я вперше бачу, щоб турка цікавили дурні дівчата.

— Добре, ведіть!

— Що? — безпорадно белькоче мала.

— Ходімо, маленька! — бридко хмикає Борзий.

— Ні, я нікуди не піду! — починає кричати та битися в істериці. Реве, коли вони проходять повз мене.

Терпіти не можу ці жіночі хитрощі. Так, я розумію. Їй страшно. Але якби вона зараз одному дала б по яйцях, толку було б більше.

— Ароне, далі ми самі! Ваша допомога не знадобиться. — Полохливо обертається Борзий.

— Я й не збирався помагати. Я тільки подивлюсь. Боляче цікаво, що Міран зробить з нею. Або з вами, — ледь чутно додаю.

Міран звичайно любить забирати борги, але здається живим м'ясом не приймає. Хоча може з легкістю відправити її в бордель.

Поки розвертається метушня навколо цієї дрібної аматорки пригод, я в голові прикидаю: порятунок цієї дівки, зачитається мені перед Лерою у вигляді доброї справи, чи все-таки доведеться повзати у неї в ногах? Хоча другий варіант мені зовсім не підходить.

— Відпустіть мене! Я нічого не зробила! Це якась помилка! Ці недоумки мене зовсім не чують. Ви тут схоже на нормального, повинні розуміти, що це все неправильно! — верещить дрібна.

— Я думав, що ми з тобою закінчили! — Міран пропалює моє перенісся, не звертаючи жодної уваги на дівчину.

— Як виявилося, ні, — знизую плечима і підходжу до столу. — Скажи мені Міране, з якого часу, борги молоденькими дівчатками беремо? Схоже, ще й неповнолітніми? За ґрати знову захотілося?

— Самому цікаво, з яких? — Міран переводить свій гнітючий погляд на Худого і Борзого. Я в прямому розумінні бачу як їхні душі, якщо такі, звичайно, є у них, провалюються в п'яти.

Так, я їх розумію. Відчувати праведний гнів Мірана, то ще спотворене задоволення, а ось спостерігати за цим чистий кайф.

Як розв'яжеться ця ситуація мене абсолютно не хвилює, а ось становище цієї дівчинки, дуже.

Мала — моя перепустка до Лери. Гріх нею не скористатися.

— А з дрібною, що збираєшся робити? — як можна невимушено цікавлюся я, легким кивком вказуючи на перелякане дівчисько.

— Язик за зубами вміє тримати? — невдоволено цокає Міран, поглядаючи на неї.

— Думаю, вміє, — посміхаючись, повертаюся до дивана, де затамувавши подих сидить Вета. Розмістившись поруч, повертаюся до неї: — А, гарна, що скажеш? Язик за зубами вмієш тримати?

Вона киває як заведена не в змозі вимовити й слова.

— Міран! — двері відчиняються і в кабінет заходить Кіра — дружина Мірана.

Цікавий у мене період життя, однак. Чомусь навколо якийсь надлишок вагітних. Ольга… Кіра… Лера. Лера! Особливо Лера.

— Тільки спробуй відкрити свого рота, Вето, — вчасно перехоплюю чіпкий погляд Кіри та розумію, що бути скандалу, якщо Вета заговорить. — І ти труп!

— А що тут діється? — Кіра переводить свій пильний погляд на Вету. Дивиться як кобра перед нападом. Вагітна кобра. Такі взагалі бувають? Смішно спостерігати за цим збоку. Але, зараз саме час робити ноги. Як не дивно, Вета поки що мені потрібна жива для досягнення власної мети.

Поки Міран намагається майстерно відволікає свою дружину, я вирішую, що зараз саме час звалити. Поняття не маю, на що здатна Кіра, але й перевіряти немає бажання. Нехай Міран пояснюється зі своєю дружиною, а потім прибʼє своїх тупих найманців.

— Підіймайся, ми йдемо! — командую.

Похитуючись, Вета підіймається з місця. Бліда, заплакана. Таке собі видовище.

Через пару хвилин перебуваючи в машині й заводячи мотор, трохи злюся. У мої плани не входило везти цю малу прямо до Лери, але вона попросила відвезти саме до неї.

Я думав підвести дівчисько додому, а там жіноча балакучість зробила б свою справу, але вийшло все через одне місце. Тепер мені доведеться передати це непорозуміння просто в руки Лери.

Ну, поїхали… вечір і не збирався бути легким.