Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— Без можливості сенсорної взаємодії, — не відриває Володя від мене погляду.

Він, напевно, має на увазі фізичні дотики і тому я невпевнено киваю. Доводиться сидіти і не ворушитися, бо "розповідь" про спілкування з "однією людиною" справила на мене сильне враження і я боюся показати зайві емоції.

— Мені не варто було... — починає Володя, але зупиняється, коли лунає стукіт у двері.

Коли непроханий гість продовжує свої дії, Кувалда зі зітханням прямує до виходу. Можливо, це наш провідник, бо голос чоловіка здається знайомим, але я особливо не вслухаюся, бо активно збираюся.

Коли Володя повертається, він одразу вловлює мої наміри. Тому я переміщаюся ближче до Пушки і посилено розчісую волосся.

— Постійно плутається, — скаржуся я незадоволеним голосом, а піт стікає по задній стороні моєї шиї.

— Дозволь поцікавитися, куди це ти зібралася? — огидно ввічливим тоном цікавиться Володя, який залишається стояти ледь не на порозі.

— Так до школи ж йду, ти забув? Дам їм хоча б про себе знати. У них зазначено, що вони відчинені з десятої ранку до десятої вечора, — пояснюю я і струшую невидимі пилинки з моєї сукні.

— Ніч надворі, — вимовляє Володя і, здається, його зуби міцно зчеплені.

Я спеціально піднімаю телефон вище, щоб продемонструвати, як я розглядаю цифри.

— Дев'ята година сімнадцять хвилин, це навіть не пізній вечір. У тебе інший час на телефоні? — невинно запитую я і, прихопивши з собою рюкзак, прямую в бік виходу.

У будиночку є недолік — це слабке освітлення в деяких приміщеннях, і особливо це помітно в міні-коридорі. Обличчя Кувалди виразно нагадує обличчя серійного маніяка, принаймні, тот вид, що уявляють люди при цьому словосполученні.

Але мені чомусь не страшно, тому що я щойно пережила найбільше приниження у своєму житті, і серійні маніяки тепер мене не лякають.

— На даному етапі я впевнений, що ти випробовуєш моє терпіння, — рівним тоном вимовляє Володя, і, чесно кажучи, мені хочеться підстрибнути просто на місці, щоб хоча б на мить опинитися з ним на один зріст.

Бо Володя Варварук постійно використовує свою перевагу в зрості й просто нависає над бідними людьми. Такими, як я, наприклад.

Це я випробовую його терпіння після того, як він просто відкинув мене і посміявся?

— Любий, ти якраз нікуди не підеш, — я навіть погладжую воріт його майки, — тобі час відпочивати. Я швидко зареєструюся і прибіжу назад.

Присягаюся, він спеціально дає мені можливість доторкнутися до дверної ручки, прочинити стулку, виставити ногу вперед... Усе, щоб потім смикнути моє тіло у свій бік.

— Я попереджаю: ще раз ти станеш тягати мене, — суворим голосом карбую я кожне слово, — і ти мене більше не побачиш.

Володя дозволяє кільком вільним сантиметрам виникнути між нами. Я примружуюся, коли рука штовхає двері вперед, і щойно обертаюся з німим питанням в очах, як Володя промовляє:

— Звісно, давай підемо до школи просто зараз. Я змирився з тим, що я просто ходжу за вами, Клеопатро. Прошу, пані вперед.

— Володя, це кулінарна школа, тобі там робити нічого...

— Настя, мені подобається сперечатися з тобою, але давай зараз зробимо вигляд, що ми вже просперечалися достатньо часу, і тепер можна вирушати в дорогу.

«Висуваюся в дорогу» я зі зітханням, бурмочучи кілька нецензурних коментарів під ніс, а Володя м'яко бере мене за руку. Від цього жесту з мене просто як шкіру живцем здирають.

Ледве втримуюся, щоб не вирвати свою руку з хватки.

Я не хочу, щоб він був присутній, коли я представлю себе. І не бажаю, щоб Кувалда мав стосунок до цієї теми. А він як на зло настирливо хоче сунути свій ніс.

Коли ми завертаємо до тієї чарівної хати, то мені навіть здається, що Володя має намір поцілувати мене чи доторкнутися, але сам почувається невпевнено. Це, напевно, настало помутніння мого мозку. Кидаю на нього швидкий погляд, а він начебто має звичайний вигляд.

Минає буквально хвилина після того, як ми зупиняємося на доріжці, просто біля вхідних дверей, а я все не можу ні підняти руку, щоб постукати, ні ступити вперед, ні навіть видихнути на повні груди.

Масивні двері з декоративною блакитною окантовкою потопають у підвісних травах з усіх боків. Напевно, це приправи? Хоча виглядають ці пучки дивно.

Я дістаю смартфон, а Володя обирає цей момент, щоб погладити пальцем мою долоню. Господи, ну чому він тут? Завтра ж вивідаю всі терміни тренувань у "Барсів". Упевнена, що на Кувалду чекає купа справ!

— Я, до речі, так і не... — зі сміхом починаю я, але позаду нас виникає Голос.

Жінка виступає просто з темряви, і її приглушені слова ніби прокладають господині шлях. Господи, як добре, що Володя тут! Він тримає мене за плечі, а підборіддям притискається до мого обличчя. Я не з полохливих, але без нього я б точно зомліла.

Її витончене обличчя без віку явно не здатне на будь-який вираз, крім величі. Вигин чорних брів контрастує з м'якою лінією яскравого рота. Відтінок чорних очей перетворює темряву навколишньої ночі на безбарвну сірість, немов безодня її погляду — оксамитова.

Еее… це пані Галя?

— Я чула, ти шукала мене, — вимовляє жінка, немов ми з нею давно знайомі. — Навіщо?