Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Що хочете, те й робіть з ними. Пишіть своє прізвище… Як хочете.

– Та ви, товаришу, обсипте мене золотом, щоб я чужий вірш, а тим паче поганий, видав за своїм прізвищем…

Поет помовчав подумав, а тоді тихим, бідним голосом промимрив:

– Дайте мені грошей, щоб я міг повернутися додому.

– Ви, товаришу, гадаєте, що це ви тільки один відвідуєте мене з торбою віршів. Це як усім давати на дорогу, то можна без сорочки лишитись.

– Так ви не даєте? – лице зробилось зле й червоне. – Значить ви не хочете допомогти мені? Значить ви мені заздрите.

– Друкуйте свої вірші, беріть гонорар і їдьте додому, не заважайте мені працювати.

Поет грюкнув дверима й вийшов. Я роздратований його горілкою шукав собі компанію і добре випив.

Дивлюсь на свою незакінчену повість і сумую. Невже я не переборю себе. Невже горілка сильніша за мене й поборе мене? Я дивлюся в дзеркало й бачу, як у моїх очах тремтять, виблискують срібні краплинки. Я відчуваю, що за мною ходить труна, я відчуваю, що хоч де я буду, хоч що робитиму, біля мене близько цвинтар. Я навіть уявив свою могилу, посипану жовтим пісочком. І нікого, нікого немає біля тієї могили. Самотня стоїть моя могила. Ніяк не можу уявити, хто відвідуватиме її. Мені ввижається смерть. Я беру олівця й пишу вірш:

Але я не дописав вірша. Прийшли товариші: репортер і журналіст. Пішли обідати. Багацько пити не будемо. Так трохи для веселості. П’ємо. Я знаю, що коли вип’ю одну чарку, то друга й третя сама увіллється в мою душу. Я це знаю – і п’ю. Ось ми п’ємо. До нас підходить безпритульний і простягає руку, щоб дати йому копійку. Я вдивляюся в босого, обірваного безпритульного й пізнаю поета Голосного.

– А де ж твої чоботи, сіряк, картуз, торбинка?..

– Вкрадено.

– Чого ж ти не їдеш додому?

– Нізащо.

– Скільки коштує квиток?

– 12 карбованців.

Я пояснив хлопцям, в чому річ, і ми скинулись йому по чотири карбованці.

Обідали ми до ночі й кожен із нас був п’яний, як ніч. Я підсів до столика, за яким сиділа парочка, і щось таке варнякав. Щось мені не подобалось. Я взяв з їхнього столика пляшку з пивом і брязнув нею по столику. Чоловік ляснув мене по щоці, тоді журналіст і репортер схопили його, скрутили вдесятеро, пхнули під столика, що звалився, і з вазочки з цвітами лишилися одні цурочки. Обід виллявся тому на спину, заляпавши його буряками, капустою, а тарілка розбилася об його голову. Пручаючись, зачепив ногою столика, й він одлетів на кілька кроків. Дама з офіціянтом топтались на одному місці, не знаючи, що почати, і говорили щось про міліціонера. Якимсь чином нам удалося втекти, навіть не заплативши за «обід».

Ми кудись їдемо потягом. І ось мої товариші кудись ділись, а я їду сам. До мене підійшли два червоноармійці з ДПУ.

– Куди ви їдете? Будь ласка за нами.

Кого? Мене будете брати, якесь там ДПУ? Я лаюсь на всі лади, одбиваюсь, пацаю ногами, плююсь і голосно викрикую прочитане колись у газеті:

– Ленін создатель, Дзержинский організатор ЦК ВКП(б) вождь, а рабочий клас опора чека ГПУ? Пустіть мене, бо буде вам горе! – кусаю їм руки, але вони не пускають. Вони були здорові парубки й тільки посміхалися з того, що я пручався й лаявся.

Я опинився в камері Люботинської райміліції. В одиночній. Беру табуретку й гачу нею об нару. До ранку я побив у цурочки нару й табуретку, шибки з рамою ґратового вікна й навіть кидав ними за ґрати, розбиваючи шибки на веранді, куди виходило вікно.

Мене відвезли до Харківського БУПРу. Я думаю покінчити з життям. Я нізащо не висиджу в БУПРі і три-чотири дні. Нізащо! Я вже переконаний в тому, що пити не кину. І так не легко, а як пити то краще… Я нізащо не буду жити. В мене нікудишнє здоров’я… О, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Я зробився розгублений, до всього байдужий. Мене вже не цікавлять політичні події дня. Мені вже все одно. Я навіть не читаю газет.

Я всосався в оточення, що було мені таке далеке… Мені зараз чудова пудра, духи пахнуть прекрасною жінкою. Мене тягне до ресторанного шуму, музики так, як колись тягло до невідомого, до далекого… Я стаю не громадською людиною. Колись я відчував боротьбу до сліз на очах. Так я тепер з завмиранням вислухую плач ресторанної скрипки й роялю. Колись я таких, як я тепер, звав гнилими, віджилими типами, колись я на таких, як я тепер, дивився з презирством. Колись я таких, як я тепер, вішав би, щоб не погнили нового молодого світу. Я почуваю, що гнию. Я почуваю, що падаю в прірву й нізащо вхопитися.