Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

753
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 125
Перейти на сторінку:
Віталася з ним, він відповідав і додавав: «Поки ти з нею побудеш, я вийду викурю сигарету». Часом я задумувалася: як йому, такому непримітному, вдалося вижити в цьому жорстокому світі, у Неаполі, на роботі, у районі, навіть удома?

Коли приходила Еліза з сином, я бачила, що в них з батьком встановилися тепліші стосунки. Еліза зверталася до нього з поблажливою зверхністю. Часто лишалася в клініці на цілий день, а інколи й на ніч, аби батько міг піти додому й поспати у своєму ліжку. Щойно увійшовши до палати, Еліза відразу починала критикувати все навколо: то пил на полиці, то шибки брудні, то їжа не така. Вона робила це для того, щоб перед нею запобігали, щоб усім було ясно, хто тут командує. Пеппе з Джанні не відставали. Обидва, як тільки починала стогнати мати чи жалівся батько, хапалися за дзвоник і кликали медсестру. Якщо медсестра затримувалася, брати суворо їй дорікали, а потім, усупереч логіці, винагороджували щедрими чайовими. Джанні щоразу перед відходом пхав їй до кишені гроші й казав: «Ти повинна завжди бути біля дверей і з’являтися за першим викликом, затямила? А каву питимеш після роботи, ясно?» А потім, щоб показати, що наша мати неабияке цабе, двічі чи тричі згадував ім’я Солар. «Синьйора Ґреко, – казав, – належить Соларам».

Належить Соларам. Я від тих слів закипала від злості, соромилася. А про себе думала: або так, або в державній лікарні. І казала собі: але потім (що я мала на увазі під отим «потім», сама собі боялася зізнатися!) мені доведеться прояснити багато питань з моїми братами і Марчелло. А поки я тішилася тим, що приходила до материної палати й заставала там її подруг із району, усіх її віку, перед якими вона охоче вихвалялася: «Це мої діти так розстаралися!» – або, вказуючи на мене: «Елена – відома письменниця, живе на Тассо, звідти видно море. Гляньте, яку гарненьку внучку мені народила! Назвала Іммаколатою на мою честь!». Коли її подруги виходили з палати, бурмочучи собі під ніс: «Заснула!», я негайно заходила, щоб перевірити це, а потім поверталася з Іммою до коридору, де повітря здавалося свіжішим. Залишала двері палати прочиненими, щоб наглядати за матір’ю, яка частенько так стомлювалася після відвідин, що відразу безсило засинала й стогнала вві сні.

Час від часу мені несподівано допомагали. Іноді Кармен заїжджала провідати мою матір і відвозила мене додому автівкою. Або ж Альфонсо. Звісно, вони це робили для мене. До моєї матері завжди ставилися шанобливо, задовольняли її самолюбство, розхвалюючи палату та внучку, але більшу частину часу проводили зі мною в коридорі або чекали на вулиці в машині, аби вчасно завезти мене до школи забрати доньок. Ранки в їхньому товаристві пролітали як мить і справляли особливе враження: були символом нового району, не того, що вимирав і втілювався в образі матері, а іншого, нового, який виникав під Лілиним впливом.

Я розповіла Кармен про все, що Ліла зробила для моєї матері. Та задоволено промовила: «Так усім же відомо, що Лілу ніхто не зупинить!» Вона говорила про Лілу так, що ледь не приписувала їй магічних здібностей. Але найбільше мене вразили ті п’ятнадцять хвилин, які я провела з Альфонсо в напівтемному коридорі клініки, поки лікар оглядав матір. Альфонсо теж, як завжди, розсипався в подяках Лілі, але мене здивувало, що він уперше розповів про свій досвід. Сказав між іншим: «Ліна навчила мене професії, за якою – велике майбутнє!» Навіть вигукнув: «Та якби не Ліна, ким би я був сьогодні?! Так, шмат живого м’яса, і все!» Порівнював Лілину поведінку з поведінкою дружини: «Я завжди давав Марізі свободу, а вона за це наставляла мені роги, я дав своє прізвище її нагуляним дітям, але вона все одно завжди мене мучила і зараз мучить. Тисячу разів плювала мені в очі й казала, що я її обдурив!» Захищався: «Ну, от чим я її обдурив, Лену?! Ти така розумна, інтелігентна, ти мене зрозумієш! Найдурнішим з усіх був я, бо сам себе дурив, і якби Ліна не допомогла, то так би й помер обдуреним!» Промовив зі сльозами на очах: «Основне, що вона зробила для мене, – це змусила ясно усвідомити й сказати самому собі: я торкаюся ноги цієї жінки – і нічого не відчуваю. І водночас помираю від бажання торкнутися ноги того чоловіка, саме його, погладити його руки, обрізати йому нігті манікюрними ножицями, видавлювати йому вугрі, піти з ним на танці й сказати: “Якщо вмієш танцювати вальс, веди мене, дай відчути, як ти гарно танцюєш!”» Згадав давні події: «Пам’ятаєш, ви з Ліною якось прийшли до мого батька й попросили віддати вам ляльок, а він покликав мене й спитав зневажливо: “Альфó, це ти забрав ляльок?” Уже тоді я був соромом родини, грався ляльками сестри й одягав материні панчохи». Пояснив мені, але так, ніби я вже давним-давно все знала, і він зізнавався самому собі: «Я змалечку знав, що не такий, як усі думають; і навіть не такий, як сам про себе думав. Казав собі: “Я – щось інше, щось таке, що ховається всередині, у жилах, поки не має назви і чекає”. Але не знав, що воно таке, й гадки не мав, як воно може стати мною. Аж поки Ліла не змусила мене – не знаю, як сказати, – взяти щось від неї. Ти ж знаєш, яка в неї вдача, сказала: “Почни з оцього і побачиш, що станеться”. Так ми з нею перемішалися – це було весело! – і тепер я не такий, яким був раніше. Я не як Ліла, я зовсім інша особа, яка вимальовується поступово».

Його тішила та відкритість, із якою він мені все це розповідав, і мене саму вона порадувала. Між нами знову зародилася довіра, не схожа на ту, що була в школі. Треба сказати, що з Кармен, як на мене, стосунки теж значно потеплішали. Але згодом я усвідомила, що обоє, хоч і різними способами, просили в мене чогось більшого. В обох випадках я зрозуміла це, коли в клініці з’явився Марчелло.

Мою сестру Елізу та її сина зазвичай привозив машиною літній чоловік на ім’я Доменіко. Він залишав їх у клініці й відвозив батька додому. Та інколи Елізу з Сильвіо привозив сам Марчелло. Одного ранку він приїхав саме тоді, коли зі мною сиділа Кармен. Я була переконана, що між ними виникне сварка, але вони натомість холодно привіталися, без особливої неприязні, і згодом Кармен заговорила з ним майже улесливо, ніби шукаючи його прихильності. Як тільки ми залишилися наодинці, вона тихенько поділилася: хоча Солари її й ненавиділи, вона намагалася поводитися з ними привітно заради Пасквале. «Але я вже більше так не можу, Лену! –

1 ... 53 54 55 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"