Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Жодні мої відмовки Свят не прийняв, тільки звелів мені повертатись з лісу додому і не ризикувати собою, не блукати в малознайомому лісі. Взагалі-то мені дуже хотілось запротестувати, але я усвідомлювала, що він правий, тож підкорилась і все-таки побрела назад до дачі.

Мама сиділа на вулиці. Тато вже кудись пішов, напевне, до сусіда – той завжди просив щось налаштувати в телевізорі, і батькова технічна освіта завжди виявлялась дуже доречною.

Щоб нам той сусід так город висаджувати допомагав, як тато вирішує його технічні проблеми, чесне слово!

– Ну нарешті! – вона схопилась з місця, побачивши мене за огорожею. – Любаво, де ти ходила? Тут же нема зв’язку, ти б хоч попередила!

– Ходила дихати свіжим повітрям до лісу.

– Ти могла втрапити у неприємності…

– Мам, перестань. – зітхнула я. – Мені що, сидіти тільки в межах двору, прив’язаною? В місті ти за мене менше переживаєш, але при цьому привезла сюди!

– В місті є зв’язок!

– Так отож!

Я сіла поруч з мамою і, важко зітхнувши, спитала:

– Чому ви взагалі мене сюди привезли? Ну просто… Я не розумію, мам! Це таке покарання, щоб я нічого не могла зробити? Та я наче не накоїла ніякої біди, щоб вже заслужити на такий… термін.

– Ти це дуже складно сприймаєш, через призму свого підліткового максималізму, – мама ніжно погладила мене по руці. – Ми з батьком справді бажаємо тобі лише хорошого. А щодо дачі, то ми сто років тут не були. Хотілось би провести тут час… Тут же справді добре! Свіже повітря, нема цього набридливого шуму міста, погуляти можна!

– Просто це тобі тут добре, мам. Ти дихаєш свіжим повітрям, ти відпочиваєш від своєї роботи та набридливого шуму. В тебе нарешті перестає дзвонити сто разів на годину телефон, і ти можеш погуляти! Тато теж. А я сиджу тут, мов в клітці. Мені погано!

– Ми й так проводимо більшість часу в місті… ну, потерпи вже трохи заради батьків. Через кілька днів поїдемо додому.

– Можливо, в тому й справа, що нам не треба прив’язуватись одна до одної настільки міцно? – зрадівши тому, що мама ніби йде на контакт, запропонувала я. – Ну, справді. Я вже доросла, повнолітня людина. Я побула б сама в місті, а ви з татом поїхали б сюди і побули вдвох. Відпочили б і від міста, і від мене заодно!

Ця пропозиція маму геть не обрадувала.

– Я не можу лишити тебе одну в квартирі…

– Чому? Невже боїшся, що я приведу гору друзів і влаштую там вечірку, після чого спалю квартиру? То не переживай, – фиркнула я, – у мене навіть друзів нема майже!

Без «майже». У мене були однокласники, але виявилось, що наші шляхи розійшлись, і жодного бажання їх відновлювати я не маю. Що ж до інших людей, то якось у мене не склалось познайомитись ні з ким таким.

За винятком, звісно, Свята.

– Ти не впораєшся з побутом сама! – хитнула головою мама. – Ти ще надто юна, щоб я просто так тобі дозволила…

– Хтось переїжджає в моєму віці до інших міст, – нагадала я. – Вступає в інші університети, живе в гуртожитку…

– Ти збиралась лишатись.

– Тепер я сумніваюсь в тому, що хочу, – чесно сказала я. – Можливо… Було б непогано переїхати до Києва? Або до Львова? Або… Мам, не знаю.

Цього разу мені дістався настільки здивований погляд, що я аж обхопила себе руками, намагаючись прикритись від матері. Вона ніби й не засуджувала, просто пропалювала мене наскрізь очима. Ніби допитувалась, чи справді я серйозно про це кажу, чи може таке бути…

– Не думаю, що той самий менеджмент ти вивчиш в Києві краще, ніж в нашому політесі, а проблем від того буде ціла гора. Ми ж з тобою це обговорювали.

Так, і я справді не бачила сенсу шукати щастя деінде в межах певних спеціальностей, представлених і в рідному місті. Проте тепер думала не тільки про них…

– Я не впевнена, що готова просто стати економістом чи юристом і бути в цьому щасливою, – зізналась я. – Можливо, я б хотіла чогось цікавішого? І балів у мене достатньо, аби принаймні ризикнути! Раптом я вступлю на бюджет? Заборониш мені туди їхати?..

Мовчанка, що запанувала на вулиці, лякала. Невже вона зараз справді скаже, що готова заборонити мені вступ до іншого міста?!

– Любаво, звісно, це твій вибір, – нарешті зітхнула мама. – І як я можу заборонити, якщо документи подаєш ти сама? Проте я впевнена, що ти до такого ще не готова. Добре подумай, перш ніж вступати в такі університети. Витратиш шанс на бюджет, вступиш, а потім не впораєшся, і що ми робитимемо?.. Тобі ще рано ставати самостійною!.. Давай поговоримо про це ввечері? А поки, може, зазирнемо до тітки Марини в гості? – це була наша сусідка по вулиці.

– Ти йди, а я побуду вдома, – зітхнула я і пішла до будинку.

Мені чомусь не хотілось нікого бачити і ні з ким розмовляти. Та й я зрозуміла, що надзвичайно хочу звідси поїхати. Бо я маю право на самостійність і вже до неї готова, що б там мама не говорила!