Читати книгу - "Найкраще в мені"

14

Коли Аманда прокинулася в неділю, то не одразу зрозуміла, де вона: знадобилося кілька секунд, аби упізнати усе навколо, і тоді вечірні події навалилися на нею всією своєю вагою. Надворі — чула вона — співали пташки, крізь шпарину між важких портьєр пробивалися сонячні промені. Вона якомога обережніше перевернулася на інший бік і виявила, що поряд з нею нікого не було. Вона відчула певне розчарування, слідом за яким майже одразу прийшла розгубленість.

Сівши на ліжку, Аманда прикрилася простирадлом і зазирнула до ванної крізь напівпричинені двері в пошуках Довсона. Його одягу коло ліжка не було, тож вона підвелася, обмоталася простирадлом, наче тогою, й вийшла зі спальні. Заглянувши за ріг, вона помітила його на сходинках ґанку. Вона розвернулася, квапливо вдягнулась, заглянула до ванної, швиденько зачесала волосся й боса вискочила до виходу, бо відчувала потребу поговорити з ним негайно. Бо відчувала, що й він має потребу негайно з нею поговорити.

Коли двері скрипнули за спиною Довсона, той повернувся у напрямку звуку й посміхнувся, побачивши Аманду. Темна щетина на щоках додавала його посмішці хитруватості.

— Привіт, — мовив він і вказав на місце на сходах поряд з собою. В руці він тримав термопластикового стаканчика, а другого такого самого він тримав на колінах. — Я припустив, що кава не буде зайвою.

— Де ж ти її взяв?

— У супермаркеті, трохи далі. Здається, це єдине місце у Вандмірі, де продають каву. Хоча навряд вона така само смачна, як та, що ти пила у п’ятницю, — простягнувши її стаканчика, він дивився, як вона вмощується на сходах поряд з ним. — Ти добре спала?

— Так, а ти?

— Не дуже, — він майже непомітно ворухнув плечима, відвертаючись від неї, й перевів погляд на квіти. — Дощ вщух-таки.

— Це я помітила.

— Коли повернемося до Така, треба буде, напевно, машину помити. І Теннерові подзвонити можу, якщо хочеш, щоби я це зробив.

— Я сама йому зателефоную, — відповіла вона. — Нам усе одно не раз ще доведеться спілкуватися, — Аманда розуміла, що ця беззмістовна бесіда була просто ширмою, якою вони відгороджувалися від вочевидь важливішої теми:

— Тобі зле, правда?

Він приречено опустив плечі, але нічого не сказав.

— Ти засмучений, — прошепотіла вона, і на серці їй закололо.

— Ні, — відповів він, здивувавши її, і обійняв її за талію. — Зовсім ні. Чого б мені засмучуватися? — на цих словах він прихилився до неї й ніжно поцілував, а тоді поволі відхилився знов.

— Послухай, — заговорила вона, — щодо вчора…

— Знаєш, що я знайшов? — перебив він Аманду. — Коли сидів отут? Вона тільки похитала головою, бо не знала, що на це відповісти.

— Я знайшов чотирилисту конюшину, — повідомив він. — Просто коло сходів перед тим, як ти вийшла. Стирчала з землі, нічим не прикрита, — він простяг їй тендітний зелений пагінець, вкладений у імпровізований конверт із клаптя паперу. — Він має приносити щастя, а про це я сьогодні ранком багато думав.

Аманда почула в його голосі ледве помітну тривогу, і в неї виникло недобре передчуття.

— Про що ти, Довсоне? — тихо запитала вона.

— Про щастя. Про талан. Привидів. Долю.

Його слова не допомогли розвіяти розгубленість, і вона просто дивилася, як він повільно підносить стаканчика до рота й відпиває. Коли він опустив руку й втупився у далечінь, то продовжив:

— Я ледве не загинув. Не знаю, може, я мав загинути. Одне тільки падіння мало б убити мене. Чи вибух. Прокляття, я ледве не загинув два дні тому…

Довсон задумано затих.

— Ти лякаєш мене, — нарешті зізналася Аманда. Довсон виправився й продовжив:

— Навесні трапилася пожежа на платформі, — почав він, і далі розповів їй про все: як палуба перетворилася на пекло; як він упав у воду й побачив темноволосого чоловіка; як той вивів його серед хвиль до рятувального жилета, а тоді — до корабля, де знов явився у синій штурмівці в приймальні корабельного лікаря. Він розповів їй про все, що сталося протягом наступних тижнів — як йому здавалося, що за ним стежать, як він знов бачив чоловіка на приплаві в Орієнталі. Нарешті він розповів, як наштовхнувся на Теда у п’ятницю, включно з незрозумілою появою й зникненням темноволосого чоловіка посеред лісу.

Коли Довсон закінчив розповідь, в Аманди калатало серце: вона чимдуж старалася зрозуміти та пояснити почутого не могла.

— Хочеш сказати, що Тед приходив убити тебе? Що він прийшов до Такового будинку, щоби вполювати тебе, і ти навіть не дав собі клопоту розповісти про це вчора?!

Довсон похитав головою так, наче йому було все одно:

— Я про все подбав. Я впорався.

Вона почула, як мимоволі підвищує голос:

— Ти лишаєш його тіло на території родини й телефонуєш Ейбі? Забираєш пістолета й викидаєш в річку? Це ти називаєш «подбав»?!

Здавалося, він був надто втомленим, аби сперечатися:

— Така вже в мене сім’я, — сказав він. — Так ми вирішуємо проблеми.

— Ти не такий, як вони.

— Я завжди був одним з них, — відповів він. — Я Коул, не забула? Вони приходять, ми б’ємося, вони приходять знов. Так і живемо.

— То що тепер? Це скінчилося, чи ні?

— Не для них.

— І що ти з цим робитимеш?

— Те саме, що завжди. Триматися від них подалі, робитиму так, щоб наші з ними шляхи не перетиналися, наскільки це можливо. Не так вже й важко. Окрім як помити авто й заїхати на кладовище, в мене справ у місті й нема.

Несподіванадумка, спочаткуневловнайрозпливчаста, стала оформлюватися, кристалізуватися, і її охопила паніка:

— То це тому ми вчора не повернулися до міста? Бо ти вважав, що вони можуть чекати на нас в Така?

— Я впевнений, що чекали, — відповів він. — Але, ні, не тому ми тут. Вчора я про них і не згадував. Замість того я провів чудовий день разом з тобою.

— І ти не злий на них?

— Не дуже.

— Як ти так вмієш? Отак просто клацнув перемикачем — і все? Навіть коли знаєш, що вони там, полюють на тебе? — Аманда відчувала, як адреналін розливається по судинах і