Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 18. Разом

Тимур

Минуло кілька тижнів, а від лікарів ні слова про те, що з моєю матір’ю. Вони ніби знущаються, випробовуючи моє терпіння. З тих грошей, які в мене були, вже половина розійшлася на щоденні ліки та доопераційні процедури. Щодня ходжу до лікарні навідати матір, але мені лікар постійно виписує рецепти для придбання ліків. Мені не шкода, я розумію, що це для матері і вони їй зараз вкрай потрібні. Але закрадається така думка, що вони навмисно з мене викачують гроші.

На матір вже дивитися стає ще важче, адже вона вже навіть не ходить. Розумію, що лікарі та медсестри їй забороняють, але хоча б до туалету вона повинна ходити сама. Але, на жаль…

З метою забутися хоч на мить, я почав спілкування з дивною дівчиною на ім’я Станіслава. Звичайною мірою, їй ім’я дали батьки, і в принципі воно дівочого характеру не змінює. Хоча є в ній щось таке, що мене за душу бере. Я б назвав це рідним чи що? Вона дуже схожа на мене і в цьому ми дуже схожі.

До квартири підходити мені дівчина забороняє. Тому роблю це, зазвичай, увечері через вікно. Стася говорить, що її батько на мене полює, але мені чомусь байдуже. Не хочу, щоб наші стосунки були зруйновані через її батька. Але й потрапляти йому на очі теж не дуже хочеться. Тому вікно – найкращий спосіб.

Я вже намітив собі територію до вікна Стасі пожежною драбиною і, коли хочу побачитися з нею, зазвичай роблю це саме так.

Сьогодні теж такий день. Після важкого дня, проведеного у лікарні поруч з мамою, мені хочеться хоч якусь краплину позитиву.

Я тихенько постукав у вікно і вже за мить побачив її – усміхнену й красиву.

– Привіт.

– Привіт. Ти знову у вікно стукаєш, як одинока пташка?

– А що робити? У двері ти мене не пускаєш.

– Дійсно. От дилема.

– Пустиш? Чи так і будемо розмовляти: я на дворі, а ти в квартирі?

– Заходь, – вона відчинила навстіж вікно і впустила мене всередину кімнати.

– Ось… Це тобі, – дістаю з-за пазухи піджака троянду, яку вже встигла трохи змарніти.

– Боже, яка краса. Дякую.

Дійсно, неписана краса. Від їзди на моєму залізному коні і під піджаком у троянди випали два листки і змарніли пелюстки. Хоч вона й поколола мої груди своїми колючками, але захват дівчини того вартує.

– Зараз поставлю її у воду з цукром, щоб вона довше простояла. Зачекай, –  сказала Стася та залишила мене самого в своїй кімнаті.

Як завжди, поки Стасі немає, я роздивився звичайну кімнату, в якій наполовину простору стояло ліжко біля стіни, а навпроти вікно. Мабуть, приємно так прокидатися, коли сонячні промені б’ють своїм вимогливим світлом тобі в обличчя. Я забув, коли прокидався без жодних проблем і просто радів життю. На стінах висіли почесні грамоти за якісь перемоги. Очевидно, що Стася – відмінниця. Вона говорила, що вступила до економічного університету за вказівками батька, а їй самій більше до душі мистецтво. Здається, її тато грає в житті дівчини велику роль. Хоч сама вона й не дуже тому радіє. Я б був би радий навіть просто тому, що батько живий і він поруч зі мною.

Вже через дві хвилини повернулася Стася з вазою в руках і тацею. А на таці… боже… невже?

– Я сьогодні кекси пекла з шоколадом і горіхами. Спробуєш?

– Звісно, – відповідаю і відчуваю, що вже навіть слина покотилася, так хочеться скуштувати.

– Подивимось фільм? – закрила двері на замок.  

Вона завжди так робить, коли я приходжу. І я розумію, що це заради безпеки. 

– Можна, – кивнув.

Стася поклала тацю на ліжко, а я подивився на цю незвичайну смакоту. Випічка досить апетитно виглядала. Шоколадні кекси були припорошені цукровою пудрою і від того вони здавалися мені ще смачнішими. Відірвав очі від кексів, бо зараз їх навіть поглядом з’їм усі.

Дівчина поставила вазу з трояндою на тумбочку біля ліжка, а потім взяла ноутбук.

– Обери фільм, а я піду кави зроблю, – передала мені його в руки та пішла знов до кухні.

Я обрав фільм жахів, бо тільки такий жанр сприймаю нормально. Мелодрами не люблю, а комедії не до душі зараз, коли так важко в реальності. Жахи можуть затягнути мене у свій сюжет і я хоч трохи можу забутися.

Стася повернулася ще з однією тацею, на якій стояли дві чашки з запашною кавою.

– Я додала молоко в каву. Ти не проти?

– Ні, що ти? Люблю з молоком.

– Справді? Я теж.

– Я ж казав, що в нас з тобою багато спільного.

– Так, – всміхнулася дівчина своєю прекрасною посмішкою, в яку я, здається, вже встиг закохатися. Та чи взаємні мої почуття? Адже я розумію, що мені нічого дати дівчині.

***