Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 18.2. Стосунки 

Тимур 

– Тимуре… – дівчина зніяковіла. 

– Що?

– Я хотіла б тебе попросити… – Стася червоніє, а мені так приємно на неї дивитися. 

– Про що? Кажи, не соромся, – підходжу ближче, уважно слухаючи.

– Ти можеш кинути свої перегони?

– Оу…

А я тільки збирався сказати, що беру участь у завтрашніх перегонах. Сказав, називається.

Я вже давно розповів Стасі про свою любов до мотоциклів, перегонів і пояснив, що таким способом я заробляю собі на життя. Тож кинути уже не можу. Не зараз, коли мама в лікарні, а мені щодня потрібні гроші. До речі, про матір я їй теж щодня розповідаю. Ми вже більше місяця спілкуємося зі Стасею, тож не бачу причин, щоб щось приховувати.

– Зрозумій мене правильно, я хвилююся за тебе. Я спробую поговорити з батьком, щоб з тебе зняли всі звинувачення і ти зміг знайти собі нормальну роботу.

– Ооо, ні-ні, Стасю. Цього не потрібно, – заперечую, виставляючи руки вперед. – Що-що, а цього не потрібно.

– Чому?

– В тебе й самої проблеми з батьком. Навіщо тобі ще додаткові?

– Я, звісно, з ним не дуже ладнаю, але гадаю, що могла б попросити в нього про таку послугу.

– Стасю, подивись на нас. Ми лиш через твого батька й ховаємося, а не ходимо на побачення, як нормальні люди.

– А ми зустрічаємося? – підняла вона вверх свої ідеальні брівки.

– Ну, я не це мав на увазі, – дещо зам’явся, бо зрозумів, яку дурницю утнув. Хоча… Ех, була не була. – А ти хотіла б?

– Це пропозиція? – ставить зустрічне провокативне питання, а я стенув плечима і ствердно кивнув головою. – Тоді… Мабуть, так, – вона злегка всміхнулася та почала кусати свої губи.

Значить, все таки взаємні… На душі стає так радісно, як ніколи в житті. Я нічого подібного ще не відчував ні до кого. 

Не втримався і підійшов впритул, щоб поцілувати ті солодкі губи, які вона тільки-но кусала. Зрозумів, що давно вже хотів це зробити, лиш вагався, не знав чи варто. Дружні стосунки з нею – це, звісно, добре. Але дружити я з нею не хочу.

– Така солодка… – прошепотів у її вушко і там також поцілував. – ТИ подобаєшся мені. І вже давно, – не можу вже стримувати в собі ці солодкі почуття.

– Ти мені теж.

Всміхнувся і ще раз поцілував її губи. Приємно, коли хоч щось у житті налагоджується.

– Дивимося фільм? – запитав, а Стася кивнула. – Я обрав «Дзеркала».

– Не бачила раніше. Що за фільм?

– Жахи. Кажуть, після нього важко спати вночі.

– Що? І ти хочеш, щоб я на ніч це дивилася?

– Не хвилюйся, я буду поруч.

– Завжди?

– Завжди.

Ми почали дивитися фільм, їсти кекси та запивати кавою. Скажу чесно, що Стася смачно готує. Вже неодноразово годує мене чимось смачненьким, коли я приходжу до неї в гості. Ніби підкормлює мене, але я не проти. Солодощі я люблю, тому відмовитися не можу. А дивлячись на ситуацію з мамою, бажається приємних і солодких митей хоч поруч з дівчиною. Стася – єдиний приємний і позитивний момент у моєму житті.

Дівчина весь час здригалася та ховала свої очі на моєму плечі. Я всміхався, бо вже знаю цей фільм від «А» до «Я». Давав дівчині можливість відчути сильне плече поруч і можливість захисту. А після кожної спроби Стасі ухилитися від перегляду фільму, цілував її безмежно солодкі вуста, від чого дівчина розслаблялася.

– То ти не зможеш кинути перегони? – відволікалася від фільму, звернувши увагу на мене.

– Ні, Стасю, уже не зможу. Не зараз точно. 

– Але чому? 

– Важко пояснити.

– Але, Тіме, я хвилююся за тебе… – подивилася на мене щирими очима. 

Я всміхнувся. Адже таких щирих почуттів мені ще не доводилося в житті зустрічати. Ще ніхто про мене не турбувався ось так. Окрім мами, звісно. Але то не рахується. Не рахується також і Саня, бо він – єдиний мій друг, який теж перевірений часом. 

– Стасю, зі мною все буде добре. Не хвилюйся, будь ласка. 

– Тобі нагадати, яким побитим ти був місяць тому, коли ми тільки починали спілкуватися? На тебе глянути було важко без сліз. Живого місця на тобі не було. 

– Сонечко, але ж усі травмування й подряпини зажили, як на собаці, й сліду не залишилося, – всміхаюся, радіючи її доброму серцю та щирим почуттям. – Не хвилюйся, прошу тебе. Зі мною все добре. Обіцяю, що найближчим часом я кину цей спорт.

– Справді? Обіцяєш? 

– Угу, – киваю, обіцяючи й самому собі, що як тільки мама стане на ноги, одразу порву всі зв'язки з гонщиками й сам перестану брати участь у перегонах. Варто починати нове життя. Тепер у мене є Стася, тож я повинен думати про наше майбутнє.

***