Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

пішов до військового міністра. Через п'ять хвилин флігель-ад'ютант повернувся і, особливо чемно нахилившись і пропускаючи князя Андрія вперед себе, провів його через коридор до кабінету, де працював військовий міністр. Флігель-ад'ютант своєю витонченою чемністю, здавалось, хотів убезпечити себе від спроб фамільярності російського ад'ютанта. Радісне почуття князя Андрія значно підупало, коли він підходив до дверей кабінету військового міністра. Він почув себе ображеним, і почуття образи в ту ж мить непомітно для нього самого перейшло в почуття зовсім безпідставного презирства. А меткий розум зараз же підказав йому ту точку зору, з якої він мав право ставитися з презирством і до ад'ютанта і до військового міністра. «їм, мабуть, дуже легким здається здобувати перемоги, не нюхаючи пороху!» — подумав він. Очі його презирливо прищурились; він особливо повільно ввійшов до кабінету військового міністра. Почуття це ще більш посилилось, коли він побачив військового міністра, який сидів над великим столом і перші дві хвилини не зважав на нього. Військовий міністр опустив свою лису, з сивими висками, голову між двома восковими свічками і читав папери, роблячи позначки олівцем. Він дочитував, не підводячи голови, коли відчинилися двері й почулися кроки.

— Візьміть це і передайте, — сказав військовий міністр своєму ад'ютантові, подаючи папери і ще не звертаючи уваги на кур'єра.

Князь Андрій відчув, що або з усіх справ, якими був заклопотаний військовий міністр, дії кутузовської армії найменше могли його цікавити, або треба було дати відчути це російському кур'єрові. «Але мені це цілком байдуже», — подумав, він. Військовий міністр згорнув решту паперів, зрівняв їх краї з краями й підвів голову. В нього була розумна й характерна голова. Але в ту ж мить, як він звернувся до князя Андрія, розумний і твердий вираз обличчя в військового міністра, очевидно, звично і свідомо змінився: на обличчі його застигла дурна, вдавана, без приховування своєї вдаваності, усмішка людини, яка приймає одного за одним багато просителів.

— Від генерал-фельдмаршала Кутузова? — спитав він. — Сподіваюсь, гарні вісті? Була сутичка з Мортьє? Перемога? Пора!

Він узяв депешу, що була на його ім'я, і почав читати її з сумовитим виразом.

— Ах, боже мій! Боже мій! Шміт! — сказав він по-німецькому. — Яке нещастя, яке нещастя!

Перебігши депешу, він поклав її на стіл і глянув на князя Андрія, видно, щось розмірковуючи.

— Ах, яке нещастя! Бій, ви кажете, вирішальний? Мортье, проте, не взято. (Він подумав.) Дуже радий, що ви привезли гарні вісті, хоча смерть Шміта є дорога плата за перемогу, його величність, мабуть, забажає вас бачити, але не сьогодні. Дякую вам, відпочиньте. Завтра будьте на виході після параду. А втім, я вам дам знати.

Зникла під час розмови дурна усмішка знову з'явилася на обличчі в військового міністра.

— До побачення, дуже дякую вам. Государ імператор, певне, забажає вас бачити, — повторив він і нахилив голову.

Коли князь Андрій вийшов з палацу, в нього було почуття, що весь інтерес і щастя, які йому принесла перемога, він тепер облишив і віддав у байдужі руки військового міністра і чемного ад'ютанта. Увесь лад думок його миттю змінився; бій здавався йому давнім, далеким спогадом.

X

Князь Андрій зупинився в Брюнні у свого знайомого, російського дипломата Білібіна.

— А, дорогий князю, нема приємнішого гостя, — сказав Білібін, виходячи назустріч князеві Андрію. — Франц, до моєї спальні князеві речі! — звернувся він до слуги, який проводив Волконського. — Що, вісником перемоги? Чудесно! А я сиджу хворий, як бачите.

Князь Андрій, умившись і вдягнувшись, вийшов у розкішний дипломатів кабінет і сів за приготований обід. Білібін зручно вмостився біля каміна.

Князь Андрій не тільки пісня своєї мандрівки, але й після всього походу, під час якого він був позбавлений усього комфорту чистоти і витонченості життя, почував приємність відпочинку серед тих розкішних умов життя, до яких він звик змалку. Крім того, йому було приємно після австрійського прийому поговорити хоч не по-російському (вони розмовляли по-французьки), але з росіянином, який, він гадав, поділяв загальну російську відразу (що тепер особливо сильно почувалася) до австрійців.

Білібін був чоловік років тридцяти п'яти, нежонатий, одного товариства з князем Андрієм. Вони були знайомі ще в Петербурзі, але ближче познайомилися за останнього приїзду князя Андрія до Відня з Кутузовим. Як князь Андрій був молодою людиною, що обіцяла далеко піти на військовому полі діяльності, так, і ще більш, обіцяв Білібін на дипломатичному. Він був ще молодою людиною, але вже немолодим дипломатом, бо почав він служити з шістнадцяти років, був у Парижі, в Копенгагені і тепер у Відні посідав досить значне місце. І канцлер і наш посланник у Відні знали його й дорожили ним. Він був не з тих багатьох дипломатів, які зобов'язані мати лише негативні гідності, не робити певних речей і говорити по-французькому для того, щоб бути дуже хорошими дипломатами; він був одним з тих дипломатів, які люблять і вміють працювати, і, незважаючи на свої лінощі, він іноді проводив ночі за письмовим столом. Він працював однаково добре, хоч би в чому полягала суть роботи. Його цікавило не питання «нащо?», а питання «як?». У чому полягала дипломатична справа, йому було однаково; але скласти майстерно, влучно й вишукано циркуляр, меморандум чи донесення — в цьому він знаходив велике задоволення. В заслуги Білібіна ставилося, крім письмових робіт, ще й його вміння обходитися й розмовляти у вищих сферах.

Білібін любив розмову так само, як він любив роботу, тільки тоді, коли розмова могла бути витончено-дотепною. В товаристві завжди він вичікував на нагоду сказати що-небудь незвичайне і заходив у розмову не інакше, як за таких умов. Мова Білібіна раз у раз пересипалася оригінально-дотепними, викінченими фразами, що мали загальний інтерес. Ці фрази виготовлялися у внутрішній лабораторії Білібіна, ніби нарочито портативної властивості, для того, щоб мізерні світські люди легко могли запам'ятовувати їх і переносити з віталень у вітальні. І справді, les mots de Bilibine se colportaient dans les salons de Vienne[258], як казали, і часто мали вплив на так звані важливі справи.

Худе, виснажене, жовтяве обличчя його було все вкрите великими зморшками, які завжди здавалися так охайно і старанно промитими, як кінчики пальців після лазні. Порухи цих зморщок становили головну гру його фізіономії. То в нього морщився лоб широкими брижами, брови піднімалися вгору, то брови опускалися вниз, і коло щік утворювались великі зморшки. Глибоко поставлені, невеликі очі завжди дивилися прямо й весело.

— Ну, тепер розкажіть нам ваші подвиги, — сказав він. Волконський якнайскромніше, ні разу не згадуючи