Читати книгу - "В’язень Неба"

Частина п’ята

Ім’я героя

1

Барселона, 1958 рік

Багато років потому двадцять три гості, запрошені з нагоди прощання Ферміна Ромеро де Торреса з парубоцьким життям, озираючись назад, будуть пригадувати ту історичну вечірку.

– Цей день знаменує закінчення епохи, – підіймаючи келих із шампанським, виголосив тост професор Альбуркерке, висловивши таким чином краще, ніж будь-хто інший, те, що ми почували.

Свято, на якому Фермін розпрощався з парубкуванням, було подією, масштаб якої для прекрасної половини людства дон Ґуставо Барсело порівняв зі смертю Рудольфа Валентино[65]. Відбулося воно погожого лютневого вечора тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року в найбільшій танцювальній залі «Ла Паломи», на тому самому паркеті, на якому наречений у свій час натанцювався танго до упаду й пережив незабутні миттєвості, які від того дня мали стати частиною таємної особової справи Ферміна, що відображала все його життя на тривалій службі у вічної жіночності[66].

Батько, якого цим разом нам дивом удалося витягнути з дому, винайняв напівпрофесійний оркестр танцювальної музики «Гавана» з Баш-Любрагату[67], який погодився грати за символічну платню. Музиканти тішили наш слух вибраними ритмами мамби, ґуарачі й сон-монтуно, які переносили нареченого в ті далекі дні, коли життя його минало в світі гламуру й міжнародних інтриг, що панували в залах великих казино давноминулої Куби. Усі гості полишили соромливість і вийшли на танцювальний майданчик, щоб дати лиха закаблукам на честь друзяки Ферміна.

Барсело вдалося переконати мого батька, що горілка, яку він йому постійно підливав, – це мінеральна вода з краплиною трав’яного лікеру «Монсеррат», і невдовзі ми отримали змогу стати свідками небаченого видовища: батько танцював, обійнявшись із однією з красунь, яких Росіїто – справжня душа цього свята – привела з собою, щоб прикрасити вечірку.

– Святий Боже, – пробурмотів я, спостерігаючи, як батько рухає стегнами й ритмічно зіштовхується з сідницями своєї партнерки, досвідченої учасниці нічних баталій.

Барсело походжав поміж гостей, роздаючи гаванські сигари й пам’ятні листівки, надруковані в майстерні, що виготовляла запрошення на хрестини, перші причастя й похорони. На невеличкому клаптику картону було карикатурне зображення Ферміна в образі ангелика й зі складеними, як до молитви, руками, і надпис під малюнком:

Фермін Ромеро де Торрес

19?? – 1958

Хай спочиває з миром великий звабник!

1958—19??

Хай живе поважний голова родини!

Фермін, уперше за довгий час, був веселий і спокійний. За півгодини до початку гулянки я відвів його до ресторану «Кан Льюїс», де професор Альбуркерке повідомив нам, що вранці побував в архіві реєстрації актів цивільного стану, прихопивши з собою повний комплект документів, виготовлених руками майстрів свого діла, Освальдо Даріо де Мортенссена та його помічника Луїсіто.

– Друже Ферміне, – виголосив професор, – я щасливий офіційно привітати тебе у світі живих і вручити, маючи за свідків сеньйора Даніеля Семпера і всіх твоїх приятелів із «Кан Льюїс», твоє нове й законне посвідчення особи.

Фермін вражено розглядав свої нові документи.

– Як вам вдалося вчинити це диво?

– Технічну частину справи краще оминути. Найголовніше, що немає майже нічого неможливого, Ферміне, коли в тебе є справжній друг, який ладен ризикувати й перевернути небо й землю, аби ти зміг одружитися за всіма правилами й привести в цей світ нащадків, які продовжать славну династію Ромеро де Торресів, – промовив професор.

Фермін зі сльозами на очах поглянув на мене і обійняв із такою силою, що ледве не задушив. Мені не соромно визнати, що це була одна з найщасливіших миттєвостей у моєму житті.

2

Через півтори години музики, пиятики й танців я вирішив трохи перепочити й пробрався до барної стійки, щоб знайти чогось безалкогольного, бо відчував, що не спроможний проковтнути більше ані краплини дайкірі, офіційного напою вечірки. Бармен налив мені склянку холодної води, я обернувся й, прихилившись спиною до бару, став спостерігати за веселощами. Аж раптом помітив, що з іншого кінця стійки стоїть Росіїто. Вона тримала в руках келих шампанського й дещо сумовито споглядала на свято, яке сама ж і організувала. Пригадуючи розповідь Ферміна, я підрахував, що жінці мало би бути близько тридцяти п’яти років, але майже двадцять років праці жрицею кохання лишили на ній свій слід, і навіть у приглушеному світлі кольорових ламп королева вулиці Ескудельєрс виглядала старшою.

Я підійшов до неї і всміхнувся.

– Росіїто, ти сьогодні прекрасна як ніколи, – збрехав я.

Вона вбралася у свою найгарнішу сукню, а зачіску вочевидь робила в найкращій перукарні на вулиці Конде-дель-Асальто, але мені видалося, що такою сумною, як цього вечора, я її ще не бачив.

– Із тобою все гаразд, Росіїто?

– Ви тільки погляньте на бідолашку. Самі шкура й кості, а його все одно тягне до танцю.

Її погляд було прикуто до Ферміна, і я зрозумів, що він назавжди лишиться для неї героєм, який урятував її від дрібного негідника, і, можливо, єдиним достойним чоловіком, якого вона зустріла за двадцять років роботи на вулиці.

– Доне Даніелю, не знаю, як сказати це Фермінові, але я не прийду завтра на весілля.

– Що ти таке кажеш, Росіїто? Ти ж мала бути серед щонайпочесніших гостей…

Росіїто опустила очі.

– Я знаю, але піти не зможу.

– Чому ж? – запитав я, хоча здогадувався, якою буде відповідь.

– Тому що це завдасть мені багато болю, а я хочу, щоб сеньйорито Фермін був щасливий зі своєю сеньйорою.

Росіїто розплакалася. Я не знав, що сказати, тому просто обійняв її.

– Знаєте, я ж завжди його кохала. Відтоді, як уперше зустріла. Я знаю, що не пара йому, що він ставиться до мене… просто, як до Росіїто.

– Ти дуже багато важиш для Ферміна, ніколи не забувай про це.

Жінка ніяково відсторонилася й витерла сльози. Потім усміхнулася до мене і стенула плечима.

– Пробачте мені. Я така дурепа, а ще коли вип’ю хоч краплину, то вже сама не тямлю, що кажу.

– Нічого страшного.

Я простягнув їй свою склянку з водою, і жінка взяла її.

– Знаєте, одного дня раптом усвідомлюєш, що молоді літа минули, а твій потяг уже пішов.

– Будуть інші потяги. Обов’язково.

Росіїто кивнула.

– Тому я не йду на весілля, доне Даніелю. Уже досить давно я познайомилася з одним сеньйором із Реуса[68]. Він добра людина. Удівець. Турботливий батько. Торгує металобрухтом і щоразу, коли буває в Барселоні, навідується до мене. Він запропонував мені вийти за нього. Знаєте, ми обоє все пречудово розуміємо. Лишитися самому на старості літ ой як нелегко,