Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Філософ, почухуючи злегка за вухом, вийшов, не говорячи й слова, наміряючись при першій зручній нагоді покластися на свої ноги. Роздумуючи, ішов він униз сходами на двір, обсаджений тополями, і на хвилину спинився, почувши досить ясно голос ректора, що віддавав наказ своєму ключникові і ще комусь, певно, одному з посланих по нього від сотника.

— Дякуй панові за крупу та яйця, — говорив ректор, — і скажи, що як тільки будуть готові ті книги, про які він пише, то я зразу пришлю. Я віддав їх уже переписувати. Та не забудь, мій голубе! додати панові, що на хуторі у них, я знаю, водиться хороша риба, і особливо осетрина, то при нагоді хай прислав би: тут на базарах і негарна, і дорога. А ти, Явтуше, дай хлопцям по чарці горілки. Та філософа прив’язати, щоб не втік, бува.

«Іч, чортів син! — подумав про себе філософ, — пронюхав, довгоногий в’юн!»

Він зійшов униз і побачив кибитку, яка здалася була спершу клунею на колесах. Справді, вона була така ж глибока, як піч, де обпалюють цеглу. Це був звичайний краківський екіпаж, у якому жиди півсотнею вирушають разом із крамом в усі міста, де тільки чує їхній ніс ярмарок. Його ждало чоловік із шість здорових і міцних козаків, уже немолодих. Свитки з тонкого сукна, з китицями, показували, що вони належали досить значному й багатому власникові. Невеликі шрами говорили, що вони бували колись на війні, не без слави.

«Що ж робити? Чому бути, того не обминути!» — подумав про себе філософ і, звернувшись до козаків, промовив голосно:

— Здорові були, браття-товариші!

— Здоров будь, пане філософе! — відповіли деякі з козаків.

— Так оце мені доводиться сидіти вкупі з вами? А брика знаменита! — говорив він, влізаючи. — Тут би тільки найняти музик, то й танцювати можна.

— Еге: домірний екіпаж! — сказав один із козаків, сідаючи на передку поруч кучера, що зав’язав голову шматиною замість шапки, яку він встиг заставити в шинку. Інші п’ять разом з філософом полізли в заглибину й розмістилися на мішках, наповнених різною закупкою, зробленою в місті.

— Цікаво б знати, — сказав філософ, — коли б, наприклад, цю брику наповнити яким-небудь крамом, приміром: сіллю або залізними шинами, скільки треба б тоді коней?

— Еге, — сказав, помовчавши, козак, що сидів на передку, — достатньо треба було б коней.

Після такої задовільної відповіді козак вважав за своє право мовчати цілу дорогу.

Філософові страшенно хотілося знати докладніше: хто такий був цей сотник, яка в нього вдача, що чути про його дочку, що таким незвичайним способом повернулася додому і була при смерті, і що її історія пов’язувалась тепер з його власною, як у них і що робиться в домі? Він звертався до них із запитаннями; та козаки, певно, були теж філософи, бо, у відповідь на це, мовчали й курили люльки, лежачи на мішках. Один тільки з них звернувся до кучера, що сидів на передку, з коротеньким наказом:

— Дивись, Оверку, ти старий роззява; як будеш під’їздити до шинку, що на Чухрайлівській дорозі, то не забудь зупинитися й збудити мене та інших хлопців, якщо кому трапиться заснути.

Після цього він заснув досить гучно. Проте ці напучування були зовсім даремні, бо тільки наблизилась велетенська брика до шинку на Чухрайлівській дорозі, як усі в один голос закричали: «Стій!» Притому коні в Оверка були так уже зучені, що спинялись самі перед кожним шинком.

Незважаючи на те, що був жаркий липневий день, усі вилізли з брики і рушили до низенької, брудної кімнати, де жид-корчмар, з ознаками радості, метнувся приймати своїх старих знайомих. Жид приніс під полою кілька ковбас із свинини і, поклавши на стіл, зразу відвернувся від цього забороненого Талмудом плода. Усі сіли довкола стола. Глиняні кухлі з’явилися перед кожним з гостей. Філософ Хома мусив узяти участь у загальній випивці. І тому, що малоросіяни, коли підіп’ють, неодмінно почнуть цілуватись або плакати, то незабаром уся хата наповнилась поцілунками.

— Ану, Свириде, почоломкаємося!

— Іди сюди, Дороше, я обніму тебе!

Один козак, що був старіший од усіх інших, з сивими вусами, підперши рукою щоку, почав гірко ридати, що в нього нема ні батька, ні матері і що він зостався самісінький на світі.

Другий був великий резонер і весь час втішав його, кажучи:

— Не плач, їй-богу, не плач! що ж тут… уже Бог знає, як і що таке.

Один, на ймення Дорош, зробився надзвичайно допитливим і, повернувшись до філософа Хоми, весь час питав його:

— Я хотів би знати, чого у вас у бурсі вчать; чи того самого, що й дяк читає в церкві, чи чого іншого?

— Не питай! — говорив протяжно резонер, — хай собі там буде, як було. Бог уже знає, як треба; Бог все знає.

— Ні, я хочу знати, — говорив Дорош, — що там написано в тих книжках. Може, зовсім інше, ніж у дяка.

— О Боже мій, Боже мій! — говорив цей поважний наставник, — і нащо таке говорити? Так уже воля Божа поклала. Вже що Бог дав, того не можна змінити.

— Я хочу знати все, що тільки написано. Я піду в бурсу, їй-богу, піду! Що ти думаєш, я не вивчусь? Усього вивчусь,