Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Нас зустріли як осіб королівської крові, хутко та вправно прийнявши наш верхній одяг у роздягальні, а тоді спрямували до закритого бального залу, до якого вели широкі сходи нагору. Звідти блимало світло й линула музика, ваблячи нас до широкого простору, де грав оркестр і тривали танці на майданчику, оточеному маленькими столиками, за якими сиділи чоловіки й жінки в пишних шатах. Відразу за танцювальним майданчиком стояв величезний бар у колі табуретів та підвішених ламп, і Томас ненадовго зупинився, оглядаючи зал і тримаючи руку на моїй талії.

— Томмі! — крикнув хтось, і цей вигук хором підхопило кілька голосів у лівому віддаленому кутку.

Томас поглянув на мене й злегка скривився, а я опустила голову, намагаючись не всміхнутися. Він прибрав руку й розправив плечі.

— Він завжди зве мене Томмі. А потім усі гадають, що їм теж так можна. Я, по-твоєму, схожий на Томмі?

Раптом нас засліпив спалах фотоапарата, і ми з Томасом скривились і позадкували. Спинилися ми саме там, де треба, і фотограф, який стояв перед входом і знімав новоприбулих гостей, висунув голову з-за камери, більше схожої на одноокий акордеон, і всміхнувся нам.

— Народ, вам цей кадр сподобається. Мені рідко щастить зняти щось аж таке щире.

За кілька секунд нас оточили чоловіки, що плескали Томаса по спині й голосно віталися з ним, зауваживши його несподіване прибуття.

«Доку, я думав, ти повернувся додому!» — радісно повторювали вони знов і знов, аж поки не розступились і до цього шарварку не долучився ще один чоловік.

— Томмі, познайом нас із дамою, — попросив він, і я, підвівши очі, перехопила задумливий погляд Майкла Коллінза. Він стояв, засунувши руки в кишені, обіпершись на п’яти та схиливши голову набік. Він був молодий. Я знала його історію, основні відомості про його життя та смерть. Але його молодість усе одно мене вразила.

Я простягнула руку, відчайдушно стараючись не затремтіти й не запищати, як фанатка на рок-концерті, та від значущості моменту й ваги минулого моє серце все одно задрижало, а в очах замерехтіло.

— Я Енн Ґаллагер. Знайомство з вами — честь для мене, містере Коллінз.

— Клята Енн Ґаллагер, — сказав він, поволі вимовляючи кожен склад. А тоді протяжно свиснув.

— Міку, — дорікнув Томас.

Майкл Коллінз трохи похнюпився та схилив голову, вибачаючись за добір слів, але продовжив вивчати мене, не випускаючи моєї долоні.

— Енн Ґаллагер, що ви думаєте про нашого Томмі?

Я зібралася відповісти, та він потиснув мені руку й злегка хитнув головою, попередивши:

— Якщо ви мені збрешете, я здогадаюся.

— Міку, — знову застеріг Томас.

— Томмі. Цить, — буркнув він, вдивляючись мені в очі. — Ви його кохаєте?

Я глибоко вдихнула, не в змозі відвести погляд від темних очей чоловіка, який не доживе до власних весільних обітниць, не доживе до свого тридцятидворіччя й ніколи не знатиме, що насправді він просто надзвичайний.

— Його легко полюбити, — тихо відповіла я. Кожне слово, неначе якір, припинало мене до часу й місця, що не були моїми.

Коллінз радісно гукнув і схопив мене в обійми, наче я щойно неабияк його ощасливила.

— Ти чув, Томмі? Вона тебе любить. Якби вона сказала «ні», я побився б з тобою за неї. Ходімо, зробимо знімок! — звелів він, показуючи на усміхненого фотографа. — Це треба відзначити. Томмі має дівчину.

Я не могла дивитися на Томаса, не могла дихати, та Майкл Коллінз заправляв усім, він оточив себе нами, обняв мене однією рукою за плече й усміхнувся в камеру так, ніби щойно здолав британців. Я чітко відчула, що вже все це бачила й робила. Блимнув спалах, і до мене дійшло. Я згадала, що бачила знімок, на якому Енн стояла у групі поруч із Майклом Коллінзом, і знімок Томаса з Енн, де обриси їхніх тіл і напрямки їхніх поглядів натякали на близькі стосунки. То були аж ніяк не світлини моєї прабабусі.

То були мої знімки.

«Томас був закоханий в Енн?» — спитала я дідуся.

«Так… і ні», — відповів Оїн.

«Ого. Тут є якась історія!» — радісно вигукнула я.

«Так, — прошепотів він. — Чудова історія».

А тепер я розуміла, яка саме.

26 серпня 1921 року

Ніколи не забуду цього дня. Енн лягла спати, а я досі сиджу й споглядаю вогонь, наче в ньому є інші, кращі відповіді. Енн розповіла мені все. Однак… Я нічого не розумію.

Перш ніж ми пішли до готелю «Ґрешем», я зателефонував до Ґарва-Ґліба, знаючи, що О’Тули, затамувавши подих, чекатимуть звістки про стан Роббі. В усьому Дромагайрі є два телефони, й одним із них може похвалитися Ґарва-Ґліб. Я витратився на телефонну лінію з логічним обґрунтуванням: лікар має бути легкодоступним. Але в Ірландії на селі телефонів не мав більше ніхто. Мені не телефонували — по мене ходили. Дзвінки мені надходили тільки з Дубліна.

Коли телефоністка з’єднала мене, на тому кінці лінії, затамувавши подих, чекала Меґґі, і я чув, як вона плакала, коли я сказав їй, що «мій пацієнт» добре витримав операцію та що набряк суттєво зменшився. Плачучи й повторюючи розарій, вона передала слухавку Деніелові, який красномовно мені подякував (щоправда, мудро не сказавши, за що саме), а тоді несподівано поділився зі мною новинами про лоша, до народження якого було ще два тижні.

«Доку, сьогодні по обіді ми прийшли на нього поглянути… але лоша зникло», — неквапливо й багатозначно промовив Деніел.

Я зрозумів його лише за мить.

«Хтось був у сараї, доку. Воно зникло. Куди, не знає ніхто. Ліам заходив у гості до Бріджид, і мені довелося йому сказати. Він засмучений. Він, як ви знаєте, мав плани на лоша. А тепер, коли малеча зникла… нам треба здогадатися, хто її забрав. Будь ласка, доку, передайте міс Енн. Ліам певен, що вона вже знає. Та звідки, я гадки не маю».

Я мовчав і намагався прийти до тями. Зброя зникла, і Ліам винуватив у цьому Енн. Деніел якусь мить теж помовчав, даючи мені осмислити свою метафору. Я сказав йому, що після мого повернення з Дубліна ми поспитаємо людей ще. Він погодився, і ми попрощались.

Я мало не сказав Енн, що ми все-таки не підемо до «Ґрешема», але, ввійшовши до неї в кімнату й побачивши її, тендітну й гарну, з нетуго зібраними пишними кучерями, теплим поглядом і енергійною усмішкою, знову передумав.

Вона тримала мене за руку,