Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Так, — відказала Вілла похмуро. — Відірвався, коли довбануло останній раз.

Вест вилаявся, глянув униз, на воду.

— Геміше? — покликала я, витягаючи з Вестового ременя той маленький гаманець. — Мені потрібна лампа для роботи з коштовностями.

Той аж очі вибалушив, коли я розшнурувала гаман і витрусила камінь на долоню. Покрутила, тоді затиснула між великим і вказівним пальцями.

— Оце?.. — Остер не договорив, утупившись у здобич.

Хтозна. Я не могла точно визначити, що воно таке. На вигляд наче онікс, але якась у нім не така напівпрозорість. І вібрує якось незнайомо. Такого каменя я ще не знала. Та позаяк жодного опівнічного каменя мені ще не траплялося, існував єдиний спосіб перевірити.

— Мені потрібна лампа для роботи з коштовностями, — повторила й рушила повз товаришів до капітанської каюти.

Пройшла, поклала камінь на бронзову тарілочку на низькому столику. Вест поставив на стіл ліхтар, і каюту залило світлом.

— І що думаєш? — Кой сперся на стіну обік мене, обличчям скочувались блискітливі солоні краплі.

— Не знаю, — зізналася чесно.

Пай зайшов слідом за Гемішем, який приніс лампу для роботи з коштовностями. Обережно поставив на стіл, позираючи на нас крізь запітнілі скельця окулярів.

Я сіла у Вестове крісло й запалила сірник, посовала його кінчиком над оливною камерою за склом. Але пальці шалено тремтіли, вогник згасав, так і не запаливши гніт. Вест ухопив мою долоню, подивився на пальці проти світла. Вони мали блідо-синюшний відтінок.

— Та все гаразд, — буркнула я на його невиголошене запитання. Його доторк усе ж таки був теплий.

Вест стягнув із койки ковдру, накинув мені на плечі. Геміш узяв іще один сірник і занімілими пальцями запалив лампу. За склом розжеврілося, я

розтулила долоню й віддала камінь Вестові. Той опустився коло мене навпочіпки, поклав камінчик на дзеркало.

Я сиділа, затамувавши дух, відтак придивилася крізь окуляр і повільно посунула лінзу. Усі в каюті принишкли, я навела різкість і примружилася. Усередині каменя тендітно світилася іскорка, обрамлена непрозорими гранями. Я повернула дзеркало, підсвічуючи сяк і так, — і клубок у горлі немов набряк.

Немає вкраплень. Жодного.

— Це не опівнічний камінь, — пробурмотіла, кусаючи губи.

Вілла вперлася руками в бюро й нахилилася наді мною.

— Ти певна?

— Певна, — відповіла я, почуваючись розбитою. — Не знаю, що це таке, але це не опівнічний. Мабуть, якийсь різновид шпінелі.

— Ми сьогодні два рифи пройшли, — озвався Кой із затіненого кута.

Уточнень тут не треба. У нас залишався єдиний день до відходу на зустріч із Голланд. У кращому разі маємо ще близько восьми рифів. Якщо не відшукаємо опівнічний, рушимо на Саґсай Голм із порожніми руками.

— За кілька годин стемніє. — Пай глянув на Веста в очікуванні наказу.

— Тоді продовжимо після сходу сонця, — відказав Вест.

Остер мовчки обійняв Пая і посунув до дверей. Геміш із Віллою рушили за ними, залишивши нас утрьох із Вестом і Коєм. На обличчі Коя було написане розчарування. За все життя в нього майже не було невдалих занурень, і тепер він майже так само прагнув уполювати опівнічний камінь, як і я. Він іще хвильку повитріщався в підлогу, відтак відсунувся від стіни й теж вийшов.

— А якір? — пробурмотіла я, мало не до сліз виснажена.

— Це на Віллі. — Вест задмухав вогник лампи, висунув шухляду, дістав чисту сорочку. А тоді вийшов із каюти, залишивши мене саму за бюро.

Я втупилася в калюжку води, що лишилася на підлозі: поверхнею стрибала плямка світла від ліхтаря, який погойдувався на перебірці.

У цих рифах стільки дорогоцінного каміння, що торговцям коштовностями зі всього Безіменного моря стачить іще років на десять.

То де в біса подівся той опівнічний?!

Не могла позбутися гризотного відчуття, що в Скупченні Юрі мені його не відшукати. Недарма люди Голланд не надибали ані шматочка опівнічного з тої пори, як Ізольда витягла з глибин свій камінь.

Проте бортовий журнал не брехав: там не лишалося жодного неврахованого дня. Добувачі пірнали біля Скупчення Юрі тридцять два дні, а тоді повернулися в Бастіан по припаси. Через день повернулися, звісно ж, без відхилень від курсу.

Я сіла, втупилась у вікно, напружила мозок. У темряві вималювалися і тоненько зблиснули якісь ниточки можливої відповіді.

Якщо я маю рацію, і Ізольда біля Скупчення Юрі

опівнічного не знаходила, значить, хтось збрехав. Але як?

Якщо це штурман підробив записи, то принаймні тридцятеро людей на кораблі Голланд, включно з капітаном, після завершення занурень могли б повідомити про розбіжність у днях і тижнях.

Проте може бути, що збрехала мама. Якщо Ізольда підозрювала, якою мірою коштовна її знахідка, можливо, вона приховала походження каменя. Можливо, вона знайшла його, коли занурювалася сама-одна.

Раптом я скочила, перекинувши крісло. Воно гепнуло об підлогу за моєю спиною, а я вже схопилася за мапи, відшукуючи одну з них, яку бачила кілька днів тому. Ту, до якої навіть не придивилася добряче.

Знайшовши потрібну, витягла її з-під решти. Узбережжя Бастіана. Зняла зі стіни ліхтар і поставила на кут мапи, провела пальцем по цупкому м’якому пергаменту. Ось воно.

Шхери Фейбл.

— Весте! — Я проглянула примітки щодо глибин, начеркані вздовж берегів, стрілочки течій навколо крихітного острівця. — Весте!

Він вигулькнув із темної напіврубки, через руку перекинута суха сорочка.

— Що сталося?

— А що, як вона знайшла його не тут? — видихнула я. — А що, як вона збрехала?

— Як?..

— Чому Ізольда поцупила опівнічний камінь? Чому втекла з Бастіана? — Власний голос лунав ніби здалеку. — Вона не довіряла Голланд. Може, і не хотіла, щоб та дізналася, де вона його знайшла.

Вест дослухався, на ходу просовуючи руку в рукав сорочки.

— А де ж тоді? І їй потрібен був корабель із командою. А журнал каже, що вони були тут.

— Вони й були! — Задихаючись, покопирсалася в пергаментах, відшукала журнал. Кинула перед ним. — Крім одного дня. У Бастіані.

— Але ж вона знайшла камінь точно не в Бастіані. У тих водах