Читати книгу - "Веселий ХелловІн , Arachne "

Раптом повз нього промайнула група дітей у костюмах відьом та скелетів. Вони верещали від захоплення і розмахували мішечками з цукерками. Один з них, зовсім крихітний хлопчик з маскою на все обличчя, раптом зупинився прямо перед Роні, впершись у боки.

- Ти виглядаєш класно! — вигукнув хлопчик, і його маска радісно закивала. — Ти справжнісінький! А можна… можна з тобою сфотографуватись?

— Зі мною? — збентежено пробурмотів Роні, дивлячись на хлопчика. Він ніяк не міг звикнути до того, що хтось хоче з ним спілкуватися, тим паче фотографуватись. — Звісно, ​​можна…

Малюк заплескав у долоні, підбігаючи ближче, і раптом схопив мумію за руку, тягнувши її у бік групи своїх друзів.

— Дивіться, дивіться, кого знайшов! Справжню мумію! — кричав він, і діти радісно оточили Роні, хтось із них сміявся, хтось танцював, а хтось навіть намагався перестрибнути через його бинти, ніби перевіряючи їх на міцність.

У натовпі пролунали клацання камер — батьки знімали своїх дітей із "справжнім Охоронцем бинтів", а діти верещали від захоплення. Один з малюків раптом засунув у руки Роні невеликий льодяник на паличці — помаранчевий і блискучий.

- Це тобі! - гордо заявив він. — Ти ж такий крутий, мусиш любити солодке!

Мумія розгублено взяла льодяник, стискаючи його між пальцями, і відчула, як по його бинтах пробігла дивна хвиля тепла. Він з цікавістю подивився на цукерку, а потім обережно наблизив її до обличчя. Вперше за сотні років він вирішив спробувати щось нове.

— Хе-хе, — хихикнув поруч гарбуз, що стежив за кожним його рухом. - Давай, Роні, спробуй! Солодощі – це не страшно. Обіцяю, ти не перетворишся на павука!

Роні засміявся, прикриваючи рота бинтами, щоб ніхто не почув його дивний голос. Потім, наважившись, він відкусив шматочок льодяника і… відчув, як його бинти затремтіли від задоволення.

- Смачно! — здивовано вигукнув він, розплющивши очі ширше. — Такий солодкий… і кислий водночас! Як я раніше про це не знав?

Діти знову весело захихикали, а потім почали пропонувати йому інші цукерки: шоколадки, карамельки, жувальні ведмедики. Роні стояв посеред цієї радісної компанії, його бинти обвивали ласощі, пробуючи один за одним, і вперше він відчув, як у грудях розливається тепло — не від цукерок, а від того, що він був частиною цього свята.

— Я ніколи не думав, що солодощі це здорово! — зізнався він, усміхаючись своєю дивною мумічною посмішкою. - Дякую вам.

— Та гаразд, за що дякую! — сказала маленька відьмочка в гострокінцевому капелюсі, простягаючи йому ще один льодяник. — Ти ж крутий! І тепер гулятимеш з нами?

Роні завмер, оглядаючись на дітей, які оточили його, немов старого друга. Його бинти знову тремтіли, але це не було від страху. Це було від хвилювання та передчуття. Він зрозумів, що більше не хоче тікати та ховатися у своєму саркофазі. Він хоче спробувати щось нове, насолодитися моментом і, можливо, навіть повеселитися.

- Так, я гуляю з вами! - твердо заявив Роні і підняв руку вгору. — Я… ммм… буду вашим… як там це називається… гідом! По всіх страшних місцях цього цвинтаря і не лише!

Діти знову заляскали в долоні, весело вигукуючи схвальні вигуки. Гарбузи та кажани підтримали їх радісними криками, а скелети голосно заскрипіли кістками, наче аплодували йому.

- Ура! — кричали діти, і процесія рушила далі. Вони вели Роні вулицею, показували йому свої улюблені вулички, сповнені жахливих декорацій, і просили розповідати страшні історії. Мумія, незграбно підбираючи слова, розповідала все, що знала, а щоразу, коли діти верещали від захоплення, він відчував, як страхи відступають, перетворюючись на смутні відлуння минулих тривог.

У якийсь момент Роні навіть упіймав себе на тому, що сам сміється, коли один із гарбузів знову спробував підпалити його бинти "ілюзорним вогнем", а маленька дівчинка в костюмі відьми, засміявшись, запропонувала йому "заклинання" захисту від вогню - одягла йому на голову паперовий капелюх з намальованими зірками.

- Тепер ти будеш чарівником! - проголосила вона. — Тобі нема чого боятися, у тебе ж є захисний капелюх!

- Чарівником? — здивовано повторив Роні, але потім, дивлячись у сміливі очі дітей, зрозумів, що вони кажуть це не для того, щоб він виглядав безглуздо. Вони справді хотіли допомогти йому подолати свій страх.

— Що ж… чарівником так чарівником! — сказав він, поправивши безглуздий капелюх, і зробив крок уперед, ніби переступаючи власні сумніви.

Він махнув рукою, і маленький ілюзорний світлячок, ширяючи над його долонею, почав описувати кола навколо дітей, мерехтячи різними квітами. Хлопці затаїли подих, дивлячись на цю просту, але чарівну дію.

- Справжнє диво! — закричав один із хлопчаків.

— Ти зможеш ще зробити? — схвильовано спитала дівчинка.

- Звичайно! - з новою впевненістю сказав Роні. - А знаєте що? Давайте покажу вам місце, де навіть найстрашніші істоти перестають боятися!

- Ого! Де? — хором спитали діти, і процесія рушила вперед.

І вони йшли разом — мумія, діти і ціла почет із дивних істот. Вони сміялися, співали та жартували, не помічаючи, як ніч огортає їх усе м'якше і тепліше. Цієї Хеллоуїнської ночі Роні не просто долав свої страхи. Він знаходив себе, розумів, що бути частиною чогось більшого, сміятися над своїми страхами і ділитися радістю з іншими — це справжня магія Хеллоуїна.

І, мабуть, саме в цей момент мумія Роні вперше по-справжньому полюбив свято, яке стільки років викликало в нього жах. Адже тепер він знав: Хелловін — це не ніч кошмарів, а ніч, коли можна подолати свої страхи, обійняти їх і... разом із друзями відсвяткувати все найстрашніше і найвеселіше, що є в житті.

Натовп на вулиці все зростав і зростав. Навколо Роні шуміло і переливалося строкатими квітами жваве море масок, костюмів і прикрас, що світилися. Він, незграбно оглядаючись, виявив, що діти буквально тягнуть його вперед, до самого центру площі, де піднімалася величезна сцена, прикрашена гірляндами з павуків і світлячків, що світяться. Її вершину прикрашав гігантський гарбуз, з очних ямок якого виривалися райдужні вогні.