Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Нарешті колоди були встановлені та можна було викидати дах будинку.

— Mykoła trzyma krokwie /Микола тримай крокву/, — гукає мені Томаш.

Хапаюся за край того стропила й кричу у відповідь: 
— Tomasz — pchnij, ja ją pociągnę, puść /Томаш — відпускай, я її тягну/.

Важко, ой як важко тягти тую крокву. Аж ось й кум Сашко підхопив її, і Гриша, і Микиш. 
А тим часом Томаш подає нову крокву:
— Hej Mykoła, z taką ekipą w trzy dni rzucimy dach /Гей, Микола, з такою командою, ми за три дні дах викинемо/.
До нього доєднався Якуб.

Робота кипить, усі мої близькі друзі тут. Гай, гай, як до роботи кинулися. Он і Павло, і Женик, і Вівсяк. Ого-го як пішло. Крокви закинули, б'ємо риштовку.

— A co jeśli uda nam się to zrobić w trzy dni? /А що, встигнемо за три дні?/ — кричу я куму.

— Zrobimy to.  Dom będzie całkowicie gotowy za trzy dni /Встигнемо. За три дні дім буде повністю готовий/ — кричить мені кум...

Розплющивши очі, знову навалилася стареча слабкість та біль. Це ж треба було так важко жить, щоб в кінці життя так мучитись.

— Тату, тату, Ви розмовляли уві сні якоюсь мовою, — схвильовано промовила дочка.
— Хату будували, дах викидали — з друзями, з якими війну та німецькі концтабори пройшли. Вони всі повмирали давно, мене лиш ждуть.

Післяслово: присвята Миколі Прокоповичу — чоловіку з сильною волею. Цей сон він бачив за три дні до смерті.