Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

кількох днів перебування у Львові Бандера зрозумів, що Східна Галичина залишиться в радянській сфері впливу, саме тому він вирішив виїхати з міста на ту частину території Польщі, яка була окупована Німеччиною і стала називатися Генерал-губернаторством. Дорогою до Кракова Бандера перетнув новоутворений радянсько-німецький кордон, що розділяв землі вже неіснуючої II Речі Посполитої. З ним вирушили інші члени ОУН, зокрема його брат Василь (іл. 115), який до того втік з польського концтабору Береза-Картузька[674].

За короткий проміжок часу між нападом Німеччини на Польщу і радянським вторгненням у Західну Україну на цих теренах виник хаос і політичний вакуум. Упродовж кількох тижнів, що передували вступу Червоної армії, деякі території Західної України були окуповані німецькими військами. З огляду на ці обставини в ОУН обмірковували: чи варто їм у таких ситуативних умовах розпочинати «національну революцію». У багатьох населених пунктах оунівці створили підрозділи міліції, які нападали, а інколи вбивали їхніх політичних ворогів: євреїв, поляків та українців[675]. Однак дуже швидко в ОУН зрозуміли, що до «національної революції» в організації не готові, а політична ситуація, яка виникла після підписання німецько-радянського пакту, є несприятливою для такого кроку; плани із захоплення влади на місцях і створення держави вирішили відкласти. За цей короткий проміжок часу сили ОУН знищили близько трьох тисяч поляків (дві тисячі осіб у Східній Галичині та близько однієї тисячі осіб на Волині), а також невстановлену кількість євреїв та інших осіб, яких вони вважали своїми політичними ворогами[676]. У ті ж дні польські солдати, які діяли у відповідь на насильство ОУН, знищили невстановлену кількість українців, поміж яких були й ті, хто вітав Червону армію (іл. 111), встановлював на її честь тріумфальні арки та співав «комуністичні пісні, змішані з релігійними гімнами»[677]. Євреї у ті часи стали жертвами нападів з обох боків[678]. Наприклад, у Яворові, невеликому містечку, розташованому приблизно за 50 км на захід від Львова, німецькі війська та українські міліціонери (із синьо-жовтими нарукавними пов’язками) знищували місцеві синагоги й принижували, катували, били та вбивали євреїв[679]. У текстах та виступах Бандери, чиї переміщення у цей період збігаються з датами перших насильницьких акцій ОУН, ці події не згадуються, як не згадуються й інші значні злодіяння, вчинені ОУН і УПА пізніше. У короткій автобіографії (1959р.) Бандера писав, що у вересні 1939-го ОУН «почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби»[680].

Після прибуття у Краків Бандера зустрів там багатьох своїх соратників. Близько 30тис. українців, серед них і звільнені в’язні польських тюрем та концтабору Береза-Картузька, перебралися на той час до Генерал-губернаторства, щоб уникнути конфронтації з радянським режимом[681]. У своїх мемуарах Климишин писав, що в цей період ОУН вже була найпопулярнішою українською організацією, яка через загальне невдоволення радянською окупацією України, «плекала надію кожного»[682]. З огляду на перебіг подальших подій, варто зазначити, що у Кракові оунівці були свідками єврейського погрому, який стався в грудні 1939 р.[683]

У Кракові німці заснували Український центральний комітет (УЦК) — благодійну та гуманітарну організацію, яка започаткувала в Генерал-губернаторстві діяльність мережі українських кооперативів, шкіл і молодіжних організацій. На чолі УЦК став географ Володимир Кубійович (іл. 120), який не був членом ОУН, але шанував представників старшого її покоління. Як і багато українців, він відчув на собі етнічну дискримінацію II Речі Посполитої і вважав Німеччину найважливішим партнером українців, оскільки поділяв багато нацистських політичних переконань, зокрема антисемітизм та расизм. 18 квітня 1941р. він звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка (іл. 134) з проханням очистити українські етнічні території Генерал-губернаторства від «польських і єврейських елементів»[684].

У Кракові Бандера спочатку жив на вул. Лоретанській, в одному з п’яти таборів, облаштованих для українських переселенців. Пізніше, разом зі своїми братами Василем і Богданом (іл. 107), він переїхав на квартиру на вул. Стражевського[685]. Наприкінці вересня Климишин зустрівся з Бандерою на краківських військових курсах (вперше після втечі з в’язниці). Бандера був неголеним та змарнілим. За словами Климишина, на Бандері був одяг, який йому видали ще у в’язниці. Наступного дня вони ходили магазинами між ринковою площею та університетом. Бандера, який завжди віддавав перевагу сірому кольору (таким був один із його псевдонімів), придбав собі сірий костюм, а Климишин — чорний[686].

У Кракові Бандера познайомився з Ярославою Опарівською (1917–1977), яка була членом ОУН та до війни навчалася у Львівській політехніці[687]. З червня 1940 р. в Кракові (або 5 червня в Сяніку) Бандера й Опарівська одружилися[688]. Климишин у своїх мемуарах зазначив, що весільна церемонія була дуже скромна: не більш ніж на десять осіб[689]. Ярослава (іл. 105) взяла прізвище чоловіка. Наприкінці 1940р. подружжя переїхало до Варшави, де з міркувань безпеки до початку 1941-го їм довелося жити у квартирі, яку підшукав Лебедь[690]. 26 травня 1941р. в Сяніку народилася Наталя (іл. 108), їхня перша дитина. У Берліні, 1939-го чи 1941р., Бандері робили операцію на носі. Його носову перетинку зламали чи пошкодили, коли примусово годували під час голодування в тюрмі Свенти Кшиж[691].

Розкол в ОУН

В автобіографії Бандера писав, що в листопаді 1939 р. він на два тижні їздив на лікування до словацького курорту П’єштяни (іл. 106), де зустрічався з іншими оунівцями[692]. Звідти він вирушив до Відня, де також зустрів нових соратників, серед яких був Володимир Тимчій (Лопатинський), чинний лідер Крайової екзекутиви ОУН (іл. ПО). Бандера і Лопатинський домовилися про спільний візит до Рима, щоб зустрітися там з новим головою ОУН і ПУН Андрієм Мельником та обговорити непорозуміння, яке виникло між Крайовою екзекутивою та керівництвом у вигнанні (між ОУН в Україні і ПУН, як тоді називали ці організації). Бандера прибув до Рима в першій половині січня 1940 р. та зустрівся там зі своїм братом Олександром (іл. 109), який мешкав у цьому місті з 1933 р. і на той час вже здобув в ньому ступінь доктора політекономії[693].

Переговори з Мельником не привели до компромісу. Бандера зажадав від Мельника включити до керівництва організації нових людей та усунути Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Останнього Бандера підозрював у співпраці з поляками[694]. Бандера й Лопатинський також попросили чинного лідера ОУН виїхати до Швейцарії. Мотивом цього прохання було прагнення ослабити вплив Мельника на ОУН[695].