Читати книгу - "Гора між нами"

— Що саме?

— Я інколи починаю ставитися до життя надто серйозно, і мені не завадить трохи посміятися.

— Я теж, мабуть, носила б такі, — кивнула вона. — А тобі ще не завадила б футболка з написом «Скажи креку ні».

Скоро Ешлі втомилась, і я обережно опустив її назад на спальник, підмостив щось під голову та налив чаю.

— Ось, випий ще.

Вона зробила кілька ковтків, а я тим часом підняв вище її ушкоджену ногу, щоб зменшити набряк. Мабуть, доведеться знов обкласти снігом.

А ще треба перевірити інші будівлі й пошукати їжу і якусь мапу. Та наразі я надто зморився, на вулиці вже стемніло, а сніг щільно затрушував вікна. А ще надто вже тут було тепло коло каміна… Я нарешті зігрівся, наївся й висох.

Свій спальник я поклав на підлогу, почухав на ніч Наполеона та влігся.

Я вже майже заснув, аж раптом збагнув дещо. Коли ми з Ешлі зображали оті танці, коли вона тулилася до мене, коли я відчув тепло жіночого тіла — я жодного разу не згадав про дружину.

Сон від мене втік, і я, як був босий, вислизнув надвір, де мене страшенно знудило. Говорити я зміг не скоро.

Розділ тридцять перший

Привіт. Це я, Керміт. Ешлі питає, як у ті мої труси вставляються батарейки. Я втратив трохи ваги, отож вони на мене завеликі. Не сказав би, що вони й раніше мене прикрашали, але зараз точно не стало краще.

Пам’ятаю, як через три місяці тебе почав турбувати твій «животик». Я став помічати, як ти зиркаєш на своє віддзеркалення та не можеш збагнути, як до себе ставитися. Ти не хотіла носити вільний одяг, але не могла вбиратись і у вузький. Була наче ще «не така вже й вагітна», але і не вагітною ти нікому б не здалася. Твій живіт був розміром з волейбольний м’яч. Тоді саме вийшов фільм «Вигнанець» із Томом Генксом, і ми почали називали дитину Вілсоном[44].

А потім дитина почала рухатися. Вона постійно переверталась у твоєму животі. Ти надсилала повідомлення мені на пейджер, а я телефонував тобі з операційної:

— Пейн слухає, мем.

— Вілсон хоче з вами поговорити.

— З’єднайте нас.

Ти прикладала слухавку до живота, і я говорив з нашим сином чи, може, донькою. А потім ти казала:

— Ой-ой, він брикнувся! Мабуть, буде футболістом! — Або ж: — Ні, анічогісінько. Либонь, спить.

Минув четвертий місяць. П’ятниця, я затримався на роботі, а тобі страшенно закортіло смаженого луціана[45]. Ми замовили столик у гриль-ресторані. Коли я зайшов додому, ти якраз була в душі. Я зазирнув у ванну й побачив, як ти змиваєш із волосся шампунь. Ти мене не помітила, а я сперся на двері та розв’язав краватку. Видовище було просто чудове. Ти — мокра, вагітна, сяйлива… моя.

Нічого прекраснішого та звабливішого я не бачив ніколи в житті.

Аж раптом ти мене помітила.

— Гей, тобі краще не дивитися так на мене — ану як мій чоловік побачить.

— Він мене зрозуміє.

— Та що ти кажеш? А хто ж ти такий?

— Твій… лікар.

— Що, правда?

— Ага.

— І що, лікуватимеш мене?

— Та тебе наче вже хтось полікував, — підняв я брови та всміхнувся.

Ти розсміялася й за краватку потягла мене до себе.

Рейчел… коли я дивлюсь у минуле, на своє життя, та шукаю якусь мить, що стала б його кульмінацією — я думаю саме про той момент. Якби Господь дозволив мені повернутися в минуле і знову пережити лиш одну мить, — я обрав би саме цю.

Хоча наступна мить теж була дуже приємною.

Розділ тридцять другий

Надворі світанок сімнадцятого дня. За ніч нападало багато свіжого снігу. Теплий і сухий одяг є просто безцінним. Ешлі ще спала, і хоча обличчя її пашіло та вона щось бурмотіла уві сні, уперше за весь цей час вона мала розслаблений вигляд. На стіні я відшукав кран, що перекривав водопостачання до нагрівача, та повернув його. Потім розвернув кран над раковиною: побігла брунатна вода з іржею. Я зачекав, доки потече чиста вода, й запалив нагрівач. Ванна зараз не завадить.

На пояс я повісив сокиру, у руки взяв лук та з усім цим рушив перевіряти інші будівлі. Наполеон, енергійний і грайливий після вечері й відпочинку, вискочив повз мене на вулицю у сніг. Лапки його провалились аж до живота, і йти він не міг, тому я підхопив пса на руки та взяв із собою, а він і далі сердито гарчав на сніг. Я почухав йому животик.

— Славний хлопчик. Подобається мені твоя вдача, — мовив я до собаки.

Ранок видався морозяним, і де-не-де сніг узявся кіркою, але я майже на кожному кроці провалювався по коліно. Знову треба зробити снігоступи.

Усього тут було сім споруд. Одна — душ нарізно для чоловіків і жінок. Тут я знайшов лише кілька брусків мила та паперові рушники. Водогін не працював, і крану для нього я не знайшов. Інші п’ять були житловими будинками такої самої конструкції: рама у формі літери А, одна кімната внизу та друга нагорі. У кожній будівлі була окрема дров’яна піч, килим на підлозі та горище. В одному будинку я навіть знайшов крісло. Замків на дверях ніде не було.

Сьома будівля мала дві кімнати — мабуть, вони призначалися для інструктора чи хто був за головного. У спальні тут стояли три двоповерхові ліжка з матрацами й товстими зеленими ковдрами з вовни. На одному була навіть подушка. У