Читати книгу - "Гора між нами"

У кімнаті, що правила за вітальню, були два дерев’яні крісла, грубка та стіл з рипучим стільцем. У верхньому ящику столу лежала потерта «Монополія». За три рази я приніс усе це до головної будівлі — навіть крісло. А коли виносив його, помітив іще одну вкрай важливу річ: на стіні висіла мапа-барельєф. Звісно, за такими мапами ніхто не орієнтується на місцевості — за нею годі визначити точні відстані. Їх роблять лише як рекламні постери чи для того, щоб приблизно показати розташування найближчих міст. Між пластиковими засніженими піками вгорі я прочитав: «Гори Юїнта». Збоку йшов напис «Національний парк Восатч», а у кутку праворуч — «Національний парк Ешлі».

Як доречно.

Невеличка цятка зі стрілкою стояла десь посередині парку Ешлі. Поруч із нею маленькими літерами було зазначено: пересування лише пішки та верхи, рух на моторних транспортних засобах заборонено.

Унизу під мапою повідомлялося: 1,3 мільйона акрів дикої природи для найкращого родинного відпочинку. У лівому верхньому кутку була цятка з позначкою «Еванстон, Вайомінг», від якої на південь вело шосе 150. Дрібними літерами на шосе було написано «Закрито взимку».

Усюди по краях мапи були намальовані веселі люди на сноубордах, лижах, конях, з рушницями чи великими рюкзаками. Чудова реклама різноманітного відпочинку на природі. Угорі вздовж краю мапи пролягло федеральне шосе 80 — від Еванстона до Рок-Спрінґс. Із Рок-Спрінґс на південь у містечко Вернал ішло шосе 191, а звідти вздовж нижнього кордону мапи на захід — шосе 40, що з’єднувало кілька невеличких містечок, відтак повертало на північний захід та перетинало шосе 150.

Я придивився ближче до парку Ешлі й серед засніжених вершин відшукав невеличкий хрестик із кнопкою, що стирчала з його середини. Поряд з ним чорнилом було написано: «Ми тут». Я зняв мапу зі стіни та разом з Наполеоном рушив до нашого каміна. Коло дверей Наполеон, раптом щось спостерігши, чкурнув кудись у кущі. Я навіть не встиг помітити, що ж там було, як вони обоє вже зникли — чулося лише віддалене гарчання малого.

Ешлі спала. Я прилаштував крісло коло каміна та ще раз визирнув за двері — як там Наполеон. І досі чути гарчання. Мабуть, не варто за нього переживати. Узагалі з-поміж нас трьох він краще за всіх може сам про себе подбати. Ми лише заважаємо йому.

На кухні я розпалив вогонь в одній із печей та оглянув раковину. Вона тут була чи то зі сталі, чи то з цинку та стояла на підпорках з мою руку завтовшки. Розміри її вражали — гадаю, тут вільно могли б сісти двоє людей. Конструкція здавалася вкрай надійною — така і цілий будинок витримає. Я вимив її та наповнив гарячущою водою. Пара здіймалась аж до стелі. Я роздягнувся й з насолодою заліз до неї. Не пам’ятаю нічого приємнішого за останні два тижні.

Мився я довгенько — мабуть, двічі обскріб кожен міліметр шкіри. Коли я виліз із води, відмінність між запахом чистого та брудного тіла важко було не відчути. Я докинув у камін дрова, а сам заходився прати одяг і розвішувати його коло вогню. Завершивши з усім цим, я зробив дві чашки чаю та сів поруч із Ешлі, яка вже почала прокидатись. Я допоміг їй підвестись, і вона вдячно встромила носа в гарячу чашку.

— Ти наче став приємніше пахнути, — зауважила вона, підвівши обличчя від чашки.

— Знайшов тут трохи мила.

— Ти що, мився?

— Двічі.

Вона поставила чашку долу та наполегливо мовила:

— Ну ж бо швидко неси мене у ванну!

— Та можна. Тільки маю попередити, що від гарячої води збільшиться набряк, отож потім доведеться знову обкладати ногу снігом. Добре?

— Згодна.

Я допоміг їй дістатися раковини. Тут вона поглянула на свої ноги.

— Господи. А бритви ти тут випадково не знайшов? Хоч би іржавої…

Ешлі сіла на краєчок раковини, і я повільно опустив її всередину. Вода сягала їй до плеч. Вона повільно зігнула ноги в колінах та поклала на сушку для посуду поряд з раковиною. Потім витягла руку й жестом показала, щоб я приніс її чашку.

— Усе, можеш бути вільний. Я покличу, — махнула вона рукою.

Це ж треба, як просто ванна може покращити настрій! Я вмостився у кріслі коло каміна, а потім згадав.

— До речі, знаєш, де ми зараз? — гукнув я.

— Ну, здивуй мене.

— У національному парку Ешлі.

Коли я виходив на вулицю, вона й досі сміялася.

Розділ тридцять третій

Ешлі приймає ванну, а я вийшов надвір. Вітер дещо посилюється. Наші справи… я навіть не знаю, чи вони поліпшилися, чи ми просто відкладаємо неминуче?

Пам’ятаєш, коли ти була на четвертому з половиною місяці? Ти лежала на столі, а медсестра намастила твій живіт слизом (чомусь слово «гель» тебе не влаштовувало) та почала водити по ньому апаратом. Я дав їй конверт і попросив:

— Тільки не кажіть нам поки що стать, добре? Просто напишіть, хлопчик чи дівчинка, і покладіть у цей конверт, а ми за вечерею відкриємо.

Вона кивнула та почала показувати нам голівку, ніжки й навіть ручку. Просто чудовий був момент. І попри те що я бачив десятки цих зображень, мене це неймовірно вразило. А потім сестра розсміялася. Ми ще тоді мали б здогадатись, але ні…

— Що таке?

Вона лише похитала головою, написала щось на аркуші паперу та сховала в конверт.

— Вітаю вас. Мати й дитина абсолютно здорові. Бажаю вам приємної вечері.

Я повіз тебе додому, а ти постійно питала:

— Ну що, як гадаєш, хлопчик чи дівчинка?

— Точно хлопчик.

— Ну, а якщо дівчинка?

— Значить, точно дівчинка.

— Ти ж щойно був упевнений, що хлопчик.

— Сонечко, я не знаю, — розсміявся я. — І мені байдуже. Яку дитину дадуть — таку і візьму.

Увечері ми поїхали до нашого улюбленого ресторану, «У Метью», на розі коло площі