Читати книгу - "Гора між нами"

Не пам’ятаю вже, що ми замовили, але, мабуть, щось від шеф-кухаря, бо Метью вийшов привітатися з нами й подарував пляшку шампанського. А ми з тобою сиділи одне проти одного, у келихах тихенько вибухали бульбашки шампанського, сяйво свічок відбивалось у твоїх очах… На столі лежав той конверт. Ти посунула його у мій бік. Я — назад до тебе. Ти — знов до мене, але я накрив його долонею.

— Кохана, відкривай-но. Ти заслужила.

Ти взяла конверт, розпечатала, витягла аркуш і притисла до грудей. Потім розгорнула та повільно прочитала. Думаю, ти прочитала ті слова двічі або й тричі, адже, либонь, минула вічність, перш ніж ти зронила бодай звук.

— Ну? Ну що там? — не витримав я.

Ти поклала аркуш на стіл та взяла мою руку.

— І те, і те.

— Люба, треба обрати. Або хлопчик, або дівчинка. І те, і те не буває… — І тут до мене дійшло. З очей потекли сльози. — Що, справді?..

Ти кивнула.

— У нас двійня?

Ти знов кивнула й затулила обличчя серветкою.

Я підвівся, узяв свій келих і дзенькнув об нього ножем.

— Леді та джентльмени, — звернувся я до п’ятнадцяти пар у залі, — дозвольте поділитися з вами новиною… Моя дружина на Різдво подарує мені двійню!

Я замовив шампанського всім гостям ресторану, а Метью презентував нам свій фірмовий яблучний коблер, що просто тане в роті. А ми усіх пригостили.

Дорогою додому ти не промовила ні слова. У тебе в голові роїлися думки про меблі для дитячої, кольори стін, колискові й таке інше. Ми зайшли додому, і ти зникла у ванній, а за хвильку погукала мене:

— Любий!

— Що таке?

— Мені потрібна твоя допомога.

Увійшовши, я побачив, що ти в самій білизні стоїш перед дзеркалом із пляшечкою олії з вітаміном Е в руках. Ти простягла її мені.

— Ось, тримай. Твоє завдання — від сьогодні й до Різдва опікуватися тим, щоб мене не з’їли розтяжки і щоб мій живіт не висів до колін. Давай, починай мастити.

Ти лягла на ліжко, а я вилив тобі на живіт усю пляшечку.

— Ой, яка мерзота! — заволала ти.

— Ну, мені ж треба намастити кожен сантиметр…

— Бене Пейн!

Я намастив тобі живіт, спину, ноги та взагалі усюди, де була шкіра.

— Господи, я наче порося, яке збираються запікати, — оглянула ти себе.

— І пахнеш теж дивно.

Ми сміялися. А потім сміялися з того, як мої руки ковзають по твоєму тілу. Було весело, еге ж?

А потім, за кілька годин, ти лежала та роздивлялася стелю, гойдаючи однією ногою.

— А ти вже думав про імена? — спитала ти.

— Ще ні. Я ледь почав оговтуватись, якщо чесно.

Ти поклала руки на живіт, підняла у повітря іншу ногу й оголосила:

— Майкл і Ханна.

Раптом у моїй голові щось стало на своє місце. Наче пазл зійшовся докупи. Я перекотився, притис губи до твого кругленького живота й прошепотів:

— Майкл і Ханна.

Аж тут ізсередини хтось дав мені копняка. Нас стало четверо.

Може, оце той самий момент. Може, аби я міг, я повернувся б у той момент і почав усе спочатку. Купався б у твоєму сміхові та тій олії… Шаленів би від думки про дві порції всього… Я ніколи не зміг би стати щасливішим.

Розділ тридцять четвертий

Наполеона довгенько не було, і я почав хвилюватися. Одяг мій вже висох, так що я зібрався, узяв лук, застебнув куртку та рушив надвір. Вітер дув мені у спину, у бік озера. Я посвистів, але пес не відгукнувся. Сліди вели на пагорб, а потім уздовж хребта над озером. Судячи з того, що біг собака зиґзаґом, він за кимось гнався. Сніг швидко засипав відбитки крихітних лап, і йти по них було нелегко. Зійшовши на наступний пагорб, я побачив його коло озера. Сніг навколо собаки мав червоний колір. Я підійшов ближче. Виявляється, не тільки сніг був червоним. Про всяк випадок я заклав стрілу в лук та повільно почав підходити ззаду. Пес загарчав, але не обернувся. Я обійшов його широким колом, щоб він міг мене побачити.

— Гей, друже, це я, не бійся. Ти в нормі? — заговорив я тихо.

Гарчання стихло, і я побачив перед ним криваво-білу грудку шерсті. Я присів коло собаки.

Наполеон був у повному порядку. І навіть більше — ніхто на нього не нападав, бо він сам полював. Той шматок шерсті колись був кроликом, а тепер