Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

Поруч рухалось авто і вповільнило хід. Валерій шарпнувсь вбік, щоб його смертоносні нейтрино не нашкодили водію. Автівка зупинилась. Валерій теж. Водій перегнувсь через пасажирське сидіння і гукнув:

-             Підвезти?

-             Ти мене бачиш? – Валерій враз відчув якесь незвичне, наче він дививсь кіно і одночасно був учасником. 

-             Сідай.

Дверцята розчинились і Валерій сів в м’яке крісло. Авто рвучко дременуло по трасі. Сидіння обіймало і він сидів, наче в долоні у самого Бога.

-             То тебе до Карпат?

-             До Карпат.

-             Будемо за годину.

Вдалині височіли темною зеленню вершини гір. Оповиті туманом, вони стояли наче останній кордон перед Європою.

-             Як ти мене бачиш? Ти привид? Але наче ні. І я відчуваю сидіння. – Валерій потроху усвідомлював те, що відбувалось навколо. – Що це за світ, де я живий? Паралельний?

-             Та той самий. – Мовив якось глухо водій. - А з чого ти взяв, що ти вмер?

-             Та так. – Воїн оглядав краєм ока водія. Той стежив за дорогою, і не повертав голову в розмові до нього, Навіть, здавалось, що він і рота не розкрив.

Пряма траса з вузької далечини стелилась широким полотном і намотувалась на колеса авто, переміщалась та знову звужувалась в крапку десь там позаду них.

-             Я тебе висаджу на зупинці. Там зараз автобус буде. Я тут курсую часто. Отаких, як ти, визбирую. Останнім часом втрачених побільшало. Але вишкрябаєшся. Контузія- це ще не втрата кінцівок. Там складніше з бюрократією та поки все притреться. Але стати кіборгом того варте.

-             Так. – Валерій просто погодився.

-             То ти на реабілітації давно?

-             Недавно. – Валерій геть не вкурював про що мова, але вирішив підтримати бесіду.

-             І аж куди забрів?! Додому певно хотів? – Водій глипнув-таки на Валерія.

-             Та хотів.

-             Яка ж добра душа тебе аж в лісі висадила?

-             Та один… перевізник. – Обережно підтримував розмову воїн, намагаючись розібратись.

-             Мабуть не знайомий з контуженими. Дратував?

-             Я не пам’ятаю всього.

-             Ось. Тут. Бачиш автобус?  - Кивнув водій, коли зупинився позаду за білим широким задом ікаруса. – Він їде в Карпати. Тебе точно довезуть. І не втікай більше, бо лікуватись треба. Це ж твоє життя, тобі жити. Ходім, я проведу.

Водій вийшов слідом. Валерій краєм ока помітив під брючинами протези ніг.

-             Я вже звик. Ще з 14-го. Давай, не затримуйсь. Йди сідай в салон. – Водій підбіг до водія автобусу і щось почав говорити.

Двері перед Валерієм відчинились. Він пройшов по салону і сів на вільне місце. Помірне гойдання руху зморило воїна і він задрімав. Спокійно, вперше за кілька місяців. Мозок вимкнувся і спочивав, не дбаючи ні про що. Ні про ситуацію, ні про обережність, ні про минуле, ні про що.

-             Агов. Спиш?

-             Сплю. – Відмахнувсь Валерій. Він схиливсь до вікна, підмостив складені долоні під щоку.

-             Я присяду поруч.

-             Байдуже. – Чоловіку ліньки було відкрити очі.

-             Ти відпочивай. Я просто дуже сумувала за тобою.

Хтось пригорнувся теплом до передпліччя Валерія. Той не рухався. Лише усміхнувся. Автобус розмірено продовжував рух. Салон спав. Ніч огортала шлях і розступалась в променях світла фар.

Карпати чекали своїх мандрівників.

-             Іване, що відбувається на Покровському? – Богдан розмірено крокував по простору.

-             Важко. Потрібна допомога. Вийдемо?

-             Без цього не обійтись. Козаки вже готові і чекають наказу.

-             А що з нами? – Подав голос Лев. – Побратими зараз через спомини відсіються на деякий час. Та й Роман переродився. Отже Валерію доведеться самотужки завершити справу.

-             Не самотужки. Вони кожен своє роблять, але йдуть до однієї цілі. – Сірко потягнув люльку і примружився. – Ти не відаєш, що ціль не є особистою?

-             Тобто? Кожен ставить ціль. – Лев тримав пітона під ліжком і той виповз погрітись на тепло люльки.

Тим, хто освоївся в Валхаллі, доступні були відчуття. Про це всі знали. – Ось я, наприклад, звірів до гурту збирав. Вони і тут зі мною. – Лев свиснув і пси вийшли прямо зі стін. Стали в бойову позу по сторонах Лева.

-             Це ти позиціонуєш себе. Але це не ціль. – Сірко пихнув димом та відкрив очі. Глянув на псів і ті полягали біля ніг воїна. Загрози не було, тому вони просто поклали морди на лапи та спостерігали. – Вони дуже стануть в нагоді, коли почнеться помста. І це історія, яка написана заздалегідь. Кожен воїн в своєму образі знищить 10 000 ворогів. Ось отой, стисне пащеку на горлі окупанта, а здохне в цю мить кожен ьосіянин, що причетний до його особи. Навіть просто колись знайомий.

-             Це так працює?

-             Авжеж. Інакше ніяк не згребти в купу рабів життя та послати їх до Стіксу. Вони пов’язані одне з одним і мусять здохнути, щоб віддати частинки душ оригіналів доньці Смерті. А та налупить ще плем’я виродків. Це ж процес такий. Вони не живучі, але плюгаві та мстиві.

-             А, чули про таку. – Озвавсь Башня. Він штовхнув плечем Пістона, - на оту тварюку схожа, що вбила собак. – Так, а що ж тоді є ціллю особистою?

-             Бути собою, робити свою справу. Бо це призведе до досягнення загальної цілі будь-яким шляхом, який би ти не обрав.

-             Так чи інакше? – Електрик блиснув очима на Сірка.

-             Так чи інакше. Твоя справа не завершена, поки не досягнута загальна ціль.

-             А під розправу потрапить красний крєст та оон і папа рімский?

-             Звісно потрапить. Не тільки вони. Карма настигає вже будь кого. Дарма вони тішаться, що відстань чи договорняки з кацапами вбережуть їх. – Богдан обперся на стіл. – Згниють живцем.