Читати книгу - "Божа кара"

Згадував онука — з образою, із смертною тугою, з пекучим жалем до себе. «Ушел!.. Что я такого ему сделал?..» Сльози мимоволі наверталися на очі, він їх витискав зігнутим пальцем, і вони були не гарячі, як у здорової людини, а холодні, аж крижані. Постійно мерзли руки й ноги, хоч як він їх укривав; холод проникав усе глибше, підступав до серця, а воно билося все глухіше й глухіше…

Перед самою смертю, в одну з останніх хвилин, відпущених долею, йому захотілось калини. Отієї, з-під рідної хати, з куща, що його він приніс із лісу й посадив біля хати ще дитиною. Так захотілося, що здавалося: скуштує зараз хоч ягідку — і смерть відступить. Його синіючі губи заворушилися болісно, смокчучи порожнє повітря, а потім застигли навіки.

Згодом він лежав у великому, для покійників, залі — один на весь зал. Ніхто не заходив, не стояв над труною, не клав у ноги та голову квіти. Стояла ота загусла тиша, яка завжди зависа над небіжчиками, коли вони лежать, усіма забуті, — ні тихих кроків, ні шепоту. Лише перед тим, як виносити, зайшли чотири солдати і стали в почесній варті. Вони байдуже поглядали на виссане мукою, наче з воску виліплене обличчя, на міцно склеплені повіки, за якими не було уже нічого живого: тільки холод і тлін. А на кладовищі, де ховали військових, двоє могильників довбали ломами промерзлу на камінь землю і лаяли покійника, який надумався померти в найлютіші морози.

Потім його підняли й понесли до машини. Засунули під ноги замерзлим солдатам з комендатури, повезли на кладовище. Поспіхом, без промов і сліз, спустили до ями, і музиканти, обпікаючи губи мундштуками, програли кілька тактів похоронного маршу, а солдати звели автомати до неба. Тріснув тричі салют, зганяючи з промерзлих дерев чорне гайвороння, що закружляло вгорі нечистою силою. Всі, хто брав участь у похороні, поспішили до машини, а на кладовищі лишився ще один горбик землі з єдиним казенним вінком від управління прикордонних військ.

З часом над ним поставлять і пам’ятник — безлику піраміду з сірого каменю. І ніхто не підійде, не поцікавиться навіть, хто ж тут похований.

* * *

Отак і догниває в землі нікому не потрібний Мадюдя.

Максим та Маруся

А ти мене насміши,

А ти мене настраши…

З української народної казки

Маруся, жінка Максимова, надумалася з великого дива топитись.

Під самісіньким берегом. Тільки бульк — і немає.

Максим спершу подумав, що пірнула. Почекав для годиться, потім гукнув:

— Марусю, ти де?

Ані звуку. Тільки вода шипить унизу.

— Ти що, утопилася?

Знову ні слова у відповідь. Треба, мабуть, діставати. Скинув сорочку, штани: не мочити ж одяг! Поліз у воду. Попопірнав, поки дістав! Коли одкачав та й сам водою одплювався, спитав:

— І чого ти, дурна, туди лізла?

— А я думала — мілько. — Маруся все ще цокотіла зубами.

— Мілько!.. В тому «мілько» сомам тільки водитись! Я сам ледь дна діставав, за тобою пірнаючи… Одягайсь, водолазе, бо ще застудишся.

* * *

Максим і оженивсь на Марусі не по любові — з жалю.

До двадцяти шести не одружувався — усе виглядав заморську красуню. «Міс Європу», на менше не згоджувався. Якось побачив на кольоровому фото — серце так і тьохнуло: вона! Саме така йому ввижалася майже щоночі. Знав би адресу — вдарив би телеграму: не поспішай заміж виходити, ось як обмолотимося, так і приїду.

Вирізав фото, повісив над ліжком і щовечора, лягаючи спати, замалим не молився на нього. Красуня усміхалася — серце виймала! І всі дівчата місцеві здавалися Максимові такими курочками сіренькими, що дивитись на них — тільки час марнувати.

Максимові тим більш не пекло упадать за дівчатами, що поруч молоденька удовичка жила. Не встигли з чоловіком і дитинки завести, як той потонув. Удова пожурилась-пожурилась, скільки годилося, а тоді на Максима й накинула оком. Якось повечірком заманила до хати: змазати петлі на дверях, що скрипіли, спать не давали. Ступив до кімнати Максим, а там уже й вікна завішані, й постіль розстелена, і могорич на столі. Такий первачок удовиця клята дістала, що й вола з ніг повалить, не те що людину.

— Так які петлі змазувати? Оці?

— Оці, Максимку, оці! — Тремтить, налягає гарячим плечем. — Максим уже й петель не бачить, квацяє навмання. А як чарку хильнув, то й зовсім у голові замакітрилось.

Удовичка ж і поїсти як слід не дала: вимкнула світло й потягнула Максима до ліжка:

— Ходи-но, Максимочку, сюди, я тебе таким пригощу, що й губи оближеш!

Максим не дуже й опирався: як пригощають, то чого й не попробувати?

Скуштувавши солодкої меді, став такий богомільний, що не пропускав жодної служби. Ще до ладу й не стемніє, а ноги вже самі несуть до знайомої хати. Максим, може, й женився б на тій удовичці, коли б не Маруся. З Марусею ж він познайомився так. Раз у тиждень, у неділю, ходив до клубу на танці. Максим танцював як бог — де воно в нього й бралося, музика сама підказувала, як треба рухатись, здавалось, і землі не торкався підошвами, так легко ніс своє тіло, і дівчата замалим не в чергу до нього записувались. Максим брав то одну, то другу, жодній не надаючи переваги, щоб не образити інших, і додому вертався не в парі, тим більше що удовичка вже чекала на нього. Простував нічною завмерлою вулицею, і така легкість у всьому тілі була, наче він щойно ширяв попід зорями, а оце опустився на землю. Отак і вертався щоразу Максим, вільний як вітер. Аж ось якось на свою голову помітив на тих танцях Марусю. Тулилася сіренькою качечкою попід стіною, і ніхто не підійде до неї, не візьме у танок. Максим раз глянув на дівчину, вдруге… А далі й не витримав:

— Ти чого не танцюєш?

— А ніхто зі мною не хоче, — відповіла засмучено.

— Не хочуть? Ось ми їм зараз покажемо!

Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: «Так я, дядю, танцюю?»

— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.

— Маруся.

— Рано