Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— Тікайте звідси! Тікайте!

Німа сцена ожила. Один сокіл, скажено заклекотавши, злетів у повітря. Виставивши скорчені пазурі, він кинувся на дітлахів. Тетянка заверещала й відскочила вбік… А Ірка немов збожеволіла!

— Дичина! Здобич! — закричала вона й, утробно завиваючи, стрибнула назустріч соколові.

— Куди, дурепо, ти ж не перевтілилася! — крикнула їй услід Тетянка, але Ірка її не слухала.

Високо підстрибнувши, вона влучним, безпомилковим рухом схопила птаха за хвіст. Соколині лапи задерлися, він кумедно задригав ними в повітрі, залопотав крильми…

— Пусти його, хортиці взагалі на соколів не полюють! — заволала Тетянка.

Богдан кинувся Ірці на допомогу!

Але дівчинка вже падала на підлогу, стискаючи в руках видерте з пташиного хвоста пір’я. Забувши про Вовкулаку, двоє соколів полетіли на Ірку. Загнуті дзьоби націлилися їй просто в голову. Блискавичним рухом дівчинка закотилася під стіл. Величезні пташині пазурі з розгону встрягли в підлогу, пробиваючи дубовий паркет наскрізь.

Богдан схопив недопиту майором пляшку й запустив її в сокола, який на якусь мить завагався. Той злетів до стелі, пропускаючи снаряд під лапами. Залишаючи за собою доріжку розлитого пива, пляшка покотилася по підлозі. Тетянка швидко вигукнула:

— Три річки течуть: водяна, пивна та смоляна…

Сокіл крутонувся в повітрі й кинувся на Тетянку, зваливши її на підлогу й не даючи договорити закляття.

— Водяна доганяє, пивна навчає…— швидко бубоніла відьмочка.

Богдан схопив птаха поперек тулуба, намагаючись відтягти його від дівчинки. Удар крила жбурнув його на коліна, і сокіл вирвався.

Птах знову кинувся до Тетянки. Дівчинка тільки встигла помітити, як круглі, зовсім оскаженілі очі білого кречета наближаються до неї, немов фари машини, що мчить по дорозі. Відьма здійняла руку, намагаючись сховати обличчя, й насилу сказала:

— Смоляна геть відсилає!

Зблиснуло скло, і пивна пляшка щосили врізала сокола по зашийку. Птаха швиргонуло вбік, добряче садонувши об стінку. Розлючено клекочучи, кречет злетів… Пляшка висіла в повітрі, немов її тримала за горлечко невидима рука. Сокіл змахнув крильми… Бах! Бах! Пляшка ловко вдарила його по лапах. Скрипливо скрикнувши від болю, сокіл підігнув пазурі, метнувся в один бік, в другий… Білий кречет і ожила пляшка закружляли, маневруючи, в повітрі. Сокіл намагався розбити скло дзьобом, а пляшка методично тицялася йому під крила, час від часу підскакуючи й намагаючись заїхати в око. Іноді вона переверталася й, утробно торохкаючи й здригаючись, немов із кулемета, стріляла з горлечка мазутною слиною. На білому соколиному пір’ї розпливалися чорні гидотно-смердючі плями.

Тим часом сповнений помсти куцохвостий сокіл літав туди-сюди над столом, підстерігаючи Ірку, яка там причаїлася. Ударяючи своїми величезними крилами, він розкидував папки зі справами.

— Документацію переплутаєш, півню обскублений! — завив усіма забутий майор.

Його рука ковзнула під пахву. Тупорилий чорний пістолет націлився соколові прямо в підчеревину. З дула вирвався вогонь… Гублячи закривавлене пір’я, куцохвостий сокіл перевернувся в повітрі, гепнув на підлогу й залопотав крильми… Опустившись на одне коліно, майор заходився садити з пістолета в кречета, який воював із пивною пляшкою. Сокіл заметався під стелею… Лунко дзенькнувши, на друзки розлетілися плафони люстри. Розбризкуючи крилами чорні краплі мазуту, птах кинувся до рятівного вікна. Майор спрямував на нього пістолет… Але щось сильно штовхнуло його в бік. Куля жахнула в стелю.

По кімнаті на зігнутих лапах кружляв поранений замком третій сокіл. Наблизившись до підвіконня, він незграбно спурхнув, окинув усе довкола зовсім осоловілими очима й вивалився за вікно. «Б-р-р!» — його запацьорений у мазут друзяка так само вилетів у розбите вікно й подався геть. Пляшка мчала слідом, час від часу наздоганяючи сокола й б’ючи його по голові.

Майор зопалу пальнув услід птахам, які віддалялися. Куля свиснула над головою кречета, змушуючи того пірнути в повітрі. Підстрелений майором куцохвостий спробував приєднатися до друзяк-утікачів. Насилу змахнувши крильми й важко перевалюючись, він побіг до вікна…

— Ти куди? Ану стій! — гаркнув майор і вхопив сокола, який драпав, поперек тулуба… — Є-ех! — високо здійнявши сокола над головою, Ментівський Вовкулака чимдуж торохнув ним об підлогу.

Птах хрипло скрикнув. Обриси крил попливли, розмазались, втрачаючи чіткість. І ось на підлозі, важко, із присвистом дихаючи, уже лежав невеликого зросту розпатланий молодий хлопець у розідраних позаду джинсах.

— Перевертні! — заволала з-під столу Ірка.

— Авжеж, вони. А ти думала, «Галіна Бланка» залітала? — огризнувся майор.

Розділ 7

Летіть у лазню

— А ви казали, що з чаклунства в бійці жодної користі,— мовила Тетянка.

— Та якби не він, — майор кивнув на Богдана, — тебе б іще на середині закляття заклювали. А якби соколи зі спини не налетіли й по голові мене відразу не дзьобнули, якби я перевтілитись устиг, то твоє чаклунство взагалі б не знадобилось, я б їм і так горлянки поперегризав!

— А якби ви були розпеченою сковорідкою, то вони б прямо на вас і підсмажилися до хрусткої скоринки, — в тон йому продовжила Тетянка, до глибини душі скривджена вовчою невдячністю.

— А що це взагалі було? — вилазячи з-під столу, поцікавилась Ірка.

— Нахабний наїзд! — закричав майор, розвертаючись до сокола-перевертня, що лежав у глибині кімнати.

— Скорше вже наліт, — пробелькотіла Тетянка. Висунувшись із вікна, вона стривожено спостерігала, як у всьому будинку спалахують вікна. За склом заметушилися темні силуети розбуджених мешканців. — А ваші сусіди міліцію не викличуть?

— А я, по-твоєму, хто? — здивувався Ментівський Вовкулака. — Не викличуть, вони звикли, у мене тут отак завжди то стрілянина, то бійки. — Майор нахилився й діловито заламав соколу-перевертню руки за спину. Клацнув замок наручників. — Ну що, соколику, відлітався?

Перевертень розплющив очі, великі й круглі, у глибині яких ще жевріло люте божевілля мисливського птаха.

Майор ривком підняв бранця на ноги, схопивши за комір куртки.

— Ну-ну, не провисай, нічого з тобою не сталося, у мене в пістолеті прості кулі, не срібні. Але ж були колись часи, жили собі зграї вовкулак спокійно, і ніхто на наше добро дзьоб не гострив! І де ж ви такі вилупилися! Прямо на хвіст падають! — сумно сказав майор. — Здавалося б, птахи… ластівки-синички… — Вовкулака презирливо скривився, — …а підлість у вас якась зміїна. Адже в нас із вами угода була. Забули? Ви аж пір’я на собі скубли, казали, що до призначеного дня до нас не полізете. А самі тишком-нишком, утрьох на одного…

Бранець засміявся: