Читати книгу - "Ляля"

260
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ляля" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 91
Перейти на сторінку:
погляду. Звичайно, я вважала його гарним мужчиною й культурною людиною, але моє серце він підкорив лише одного пополудня, коли я готувала обід. Я спитала, чи може він подати мені сіль, яка стояла на буфеті в нього за спиною, а він відказав: «Люба пані, я подав би вам її негайно, але мені на колінах сіла кицька, а я ж не можу її прогнати, бо вона б на мене смертельно образилася». А згодом підкорив мене своєю цілковитою безпорадністю, прийшовши й сказавши: «Не знаю, як таке сталося, але я виправ сорочки, а вони розлазяться мені в долонях». — «А як ви їх прали?» — «Дуже просто, — відказує на те, — узяв ночви, налив води, сипнув коробку порошку й виправ». Отож я взяла його за розплідника.

— А що на те Юлек?

— Спершу він нічого не знав, а потім... я завжди йому казала, що хочу мати дітей, але він після тих операцій через туберкульоз...

— Яких саме?

— Ну, туберкульоз нирок. Але вони думали, що то щось із яєчками чи сім’яниками й прооперували його. Я тобі не казала? Його різав такий варшавський хірург, який усім робив операцію без наркозу, бо вважав, що так краще гоїться.

— І що, гоїлося краще?

— Так, але як я побачила Юлека після операції, то він був весь сіро-зелений, кольору глини.

— І через те він не міг мати дітей?

— Ну, не міг. Отож, коли він здогадався, а розуму й спостережливості йому ніколи не бракувало, то зажадав пояснень. І я пояснила. Ще й була незручна ситуація, бо якраз до садиби прийшли баби прибирати, і я не могла з ним вільно поговорити аж до вечора, доки вони собі не пішли. Я йому сказала, що то розплідник, зробить дитину та й годі. Захоплений він цим не був, але розумів мене. Знаєш, він мене страшенно кохав.

— І що?

— Нічого. Пробували ми із твоїм дідом, пробували — усе марно. Йому довелося виїхати до Варшави, бо ж обов’язок перед батьківщиною й дружиною, але він пообіцяв повернутися.

* * *

Бабуня чекала. На вагітність і на лісничого. Марно.

Якось їдучи в Кельце трамваєм, зустрілапані Гесс із дітьми.

— Хлопець поступився мені місцем, а я кажу: «Ні, спасибі, нехай собі маленький німець сидить». А Маргаритка глянула на мене й запитала: «Нащо ви так кажете? Хіба я зробила вам щось погане? Хіба я сиджу у вагоні для німців? Невже ми завинили, що маємо таке походження, я ж цим не користуюся й нікого не кривджу». Мені стало так сумно, я попрохала пробачення, і ми почали розмовляти про різне. У неї було двійко дітей: хлопчик і дівчинка, які виглядали багато старшими, ніж були насправді, бо успадкували від обох батьків зріст, і це так у них підсилилося, що хлопчина у свої тринадцять здавався вісімнадцятирічним і мав метр вісімдесят зросту.

— Це як у євреїв.

— Що?

— Євреї мають обов’язок одружуватися; той, хто не ожениться, грішить супроти заповідей Господніх, отож женитися мусять усі. А що в кожній спільноті знайдуться горбані, потвори, карлики й велети, яким важко підшукати відповідну пару, відбуваються шлюби між карликами, кретинами й потворами, а риси, успадковані від батьків, посилюються в дітей та онуків.

— А й справді. От звідки такі розумні євреї й такі космічно дурні. А взагалі цікаво, що ти порівняв Гессів з євреями. Видно, що ти не жив під час війни, бо тоді такі асоціації тобі б точно не спали на думку, у тебе просто не виникло би взаємодії між цими нейронами; то були різні планети.

* * *

Нам знадобиться ще невеличке інтермецо, перш ніж мій майбутній дідусь повертався від своєї тодішньої дружини з Варшави до своєї майбутньої дружини в Лисові. Отож, розповімо про викрадення.

— Ви маєте щось зробити, — вигукнули німці ще з порога, — ви маєте щось зробити!

Як партизани, геть як партизани. Здається, що бабуня була в Лисові єдиною рушійною силою.

— Що сталося?

— Приїхали двоє німців з Кельце, полковник і поручник, і викрали Геленку. Автомобілем.

— Хузеву Геленку?

— Оту чорняву, з довгими косами, ту гарну таку.

— Як це «викрали»?

— Викрали. Забрали її з дому. Скандал, викрадення в Міттельєвропі.

І побігли до радіостанції повідомляти про скандал, скаржитися на скандал, скандалові протистояти.

Бабуня про Геленчину цноту мала власну думку, скажімо, не надто високу, і мала певні підозри щодо перебігу подій, але про всяк випадок пішла на розвідку до крамнички. Геленка, як і пристало на Геленку, сіла до машини цілком охоче й без будь-яких засобів примусу з боку полковника й поручника, які наввипередки її підщипували й робили компліменти. Тепер усі вони, мабуть, перебували разом в якомусь затишному місці й проводили час за невибагливими насолодами.

Тим часом рудий фельдфебель і його товариш повернулися з радіостанції збентежені, бо й вони довідалися, що Геленку не викрадено.

— Здуріла вона чи що? Хіба не знає, що партизани з такими дівулями роблять? (мабуть, вони не сказали «дівулями», вжили, певне, міцніше слівце). Голови їм голять. А кіс шкода.

І бабуня пішла до старого Хузі. А той:

— Е-е-е, по дівці, наче танк по воді — сліду нема, а горщик смальцю додому принесе.

* * *

Ото й усе інтермецо.

Тим часом на сцену повертається мій дідусь. За дивним збігом обставин він почав дедалі більше часу проводити в околицях Кельце, а найбільш охоче зупинявся в Лисові. Юлек ходив подвір’ям і бурмотів: «Кракус із фірми «Двуватек», бо до війни була така фірма, що виробляла гільзи до цигарок, і на пачках був намальований гожий, рум’яний Кракус із пишними вусами.

Дідусь, який тоді ще не знав, що стане колись моїм дідом, час від часу повертався до розплідної діяльності. Селом поширилися чутки. Коли я приїхав до Лисова кілька років тому й балакав з Тарапаткою, який весь трусився від старості («Тарапаткою? — питає бабуся. — Певне, з тим молодим, Юзеком?» а для мене він аж ніяк не молодий, а вісімдесятилітній дідусь, який вишкіряє в усмішці почорнілі пеньки зубів), той нахилився до мене, підморгнув і сказав:

— Ах, ваша бабуня — ото була штучка...

— Не розумію.

— Ну... ге, ге... бо вона якийсь час... якийсь час, можна сказати, двох чоловіків мала...

Село знало. Юлек удавав, наче не знає. Бабуня натомість не знала, що дідусь тримає

1 ... 53 54 55 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляля"