Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

під груди голландцеві й чекав. Перед самою кризою він починав розхитуватись узад-вперед. Я водив мітлою слідом, бо не вгадаєш було, коли він своїм звичаєм сторчакне жахливо долілиць. Та коли сторчакне, то я тут як тут, готовий підхопити його мітлою і послабити падіння. Проте, хоч як я примудрявся, він ніколи не падав зовсім плавко, і обличчя йому все було в саднах від кам’яної підлоги. А коли він опинявся долі, я виливав на нього цебро води. Не знати, чи холодна вода саме те, що треба, але так уже повелося у виправняку округи Ері. Поза тим йому більш ніколи нічого не роблено. Поваляється він так ото мокрий годину чи скільки, а тоді вилазить на свою койку. Удаватись до наглядачів по допомогу я й не думав. Не яке, зрештою, цабе в’язень з нападом!

Постінь з голландцем жив один химерник — відбував шістдесят діб за коштунок помиїв з бочки в цирку Барнума, так принаймні він про те оповідав. У голові йому бракувало не одної клепки, та напочатку це була дуже лагідна й делікатна людина. Він заблукав на терен цирку і, бувши голодний, поліз до бочки з циркачівськими недоїдками. «І то таки добрий був хліб, — запевняв не раз він мене, — і м’ясце було, що ну». Його вздрів поліцай, заарештував, ось і вся історія.

Якось я ніс повз його камеру тонку жорстку дротину. Він попрохав її в мене так пильно, що я подав йому ту дротину крізь грати. Він одразу, без жодного струменту, голими пальцями поламав дріт на короткі шматки, а з них понавигинав із півдесятка вельми пристойних англійських шпильок. Кінці він позагострював об кам’яну підлогу. Після того я завів справжню торгівлю англійськими шпильками. Я постачав сировину і спродував готову продукцію, а він виконував роботу. Платив я йому зайвими пайками хліба, а вряди-годи шматком м’яса чи костомахою із суну з дрібкою шпику всередині.

Та ув’язнення позначилось на ньому, і він з дня на день став комизитись усе гірше. Корпусні завели звичай під’юджувати його собі на втіху. Вони натовкли його благувату голову байками про залишений йому буцімто великий спадок. На те його й завдано до цюпи, щоб те добро відгарбати. Адже — він і сам здоров знає — нема такого закону, щоб не їсти з бочки. Значить, посадили його не по праву. Це змова, щоб позбавити його спадку.

Вперше я про те довідався, коли почув, як реготалися корпусні з блахмана, що йому підпустили. Навпісля він мав зі мною поважну раду, де й сповістив про свої мільйони та змову проти нього і призначив мене своїм детективом. Я робив, що сила, аби потихеньку розневірити його, натякаючи, що то помилка, що законний спадкоємець — інший чоловік з таким самим прізвищем. Я залишив його зовсім охололим; та не міг же я ізолювати його від інших корпусних, а ті й далі підпускали йому, і ще й завзятіш. Нарешті під час шаленої сцени він «трутонув» мене, позбавив звання приватного детектива і застрайкував. Моїй торгівлі запала клямка. Шпильки він зарікся робити і обсипав мене крізь грати сировиною, коли я проходив поблизу його камери.

Я так ніколи й не склеїв розбитого з ним глека. Інші корпусні наговорили йому, наче я вивідач на руку змовників. І так ото корпусні своїми піддрочками звели його з розуму. Гадана кривда гнобила йому розум і врешті довела до небезпечного сказу та манії вбивства. Наглядачі не хотіли слухати його теревенів про вкрадені мільйони, і він звинуватив їх у причетності до змови. Одного дня він пошпурив в одного з них кухлем гарячого чаю, і тоді на нього звернено увагу. Наглядач побалакав з ним кілька хвилин через грати камери. По тому його завдали на лікарську комісію. Звідти він уже не повернувся, і я часто думаю, чи помер він, чи й досі торочить про свої мільйони десь у божевільні.

Аж ось нарешті настав довгожданий день мого звільнення. Того ж дня звільнявся третій корпусний, і дівчина-малострокачка, що я здобув для нього, чекала його за тюремним муром. Щасливі, пішли вони далі вкупі. Ми з товаришем вийшли вдвох і вдвох рушили до Бафело. Чи ж не мали ми бути разом до скону? Разом жебрали ми того дня центи на «головному волочаку» і, все, що дістали, спустили на пиво. Весь час чекав я слушної миті, щоб дряпонути. Від одного гобо на волочаку я дізнався, коли відходить товарняк. Відповідно я й розраховував свій час. Коли настала пора, ми з товаришем сиділи в барі. Перед нами пінилось два кухлі пива. Я з душі був би радий з ним попрощатись. Він мені зичив добра. Та я не зважився. Я вийшов з бару задніми дверима і майнув через паркан. Це була безоглядна втеча, а за кілька хвилин я вже сидів на товарняку і мчав на південь Західною залізницею Нью-Йорку та Пенсільванії.

«ГОБО, ЩО ВИРИНАЮТЬ ІЗ НОЧІ»

У поброді я здибувався із сотнями гобо, я вітав їх, а вони мене, разом товклися ми попід водокачками, «парили парка», варили «гамулу», калатали на «волочаку» чи по «приватних», чіплялися на поїзди, а відтак вони щезали набезрік. Але траплялись і такі гобо, що зникали і знову з’являлись навдивовижу часто, а то ще й такі, що незримо проходили, мов привиди, під самісіньким носом, так ніколи й не побачені.

За одним таким я вганяв через цілу Канаду на трьох тисячах миль залізниці і так ніколи й не вздрів у вічі. «Псевдо» в нього було Джек-Бом-Брамсель. Вперше нагибав я це псевдо в Монреалі. Складаним ножем було видряпано корабельний бом-брам-рей. Виконання було першорядне. Підсподом стояло: «Джек-Бом-Брамсель», а згори: «К. 3. 10-15-94». Це останнє доводило до відома, що він проїхав Монреаль, тримаючи курс на захід, п’ятнадцятого жовтня 1894 року. Він на один день випередив мене. Джек-Моряк — таке в мене під той час було псевдо, і я одразу ж викарбував його поряд з тим підписом разом з датою та вказівкою, що й я теж правую на захід.

На найближчій сотні миль дороги щастя оминало мене, і аж через вісім днів я натрапив на слід Джека-Бом-Брамселя за триста миль західніше Оттави. Там, на водокачці, було видряпано його автограф, і з дати я побачив, що й у нього сталася затримка. Він лише на два дні випередив мене. Я був «кометою» і «щирим бурлакою», так само й Джек-Бом-Брамсель, і моїм гордощам та