Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Помічник висмикнув держално з рани, почав гамселити ним по обвугленому черепу, і той розпався на шматки, як перепечена шкуринка хліба. Там, де була хазяїнова голова, не лишилося нічого. Тіло кінчалося на комірці.

Помічник зрештою перестав тремтіти.

— Ти волів сам піти на той світ? Хай так. Але я мушу когось убити.

Він сів на землю й знову заплакав, як напередодні, і тут, аби полащитись, майже нечутною ступою підбігло його звірятко. Помічник заплющив очі. Він відчув на щоці лагідний пестливий дотик і стиснув пальцями тендітну шию. Звірятко не робило жодних спроб пручатися, і коли його ніжний дотик став холодним, помічник збагнув, що задушив його. Він підвівся, спотикаючись, побрів доріжкою і вийшов на шлях; навмання повернув праворуч, а його хазяїн закляк навіки.

7

Помічник побачив просто себе великий став, де водилися голубі марки. Сутеніло, і вода аж вдалину світилась таємничим мерехтінням. Став був мілкий, і в ньому сотнями кишіли марки, але вони плодилися тут цілий рік, тому великої ціни не мали.

Помічник витяг з торбини два кілочки й застромив їх на березі за метр один від одного. Потім напнув між ними сталевий дріт, торкнув його пальцем, і той сумно озвався на його дотик. Дріт був натягнутий за десять сантиметрів над землею рівнобіжно до пружка води.

Помічник відійшов на кілька кроків, зупинився, повернувся лицем до води й рушив просто на дріт. Він заплющив очі й став насвистувати мелодію, яку так полюбляло його звірятко. Помічник ступав повільно, дрібними кроками і, зачепившись за дріт, упав головою у воду. Тіло його не ворушилося, і під німою водяною гладінню до нього вже спливалися голубі марки й присмоктувалися до його запалих щік.

Курт Воннегут [8]

ГАРРІСОН БЕРДЖЕРОН

Оповідання

З англійської переклали Наталя Лень та Богдан Жолдак

Ішов 2081 рік, і людство, нарешті, досягло цілковитої рівності. Воно не було рівним тільки перед Богом і законом, але в усьому іншому панувала цілковита рівність. Усі були абсолютно однакові. Всі виглядали однаково. Усі геть були однаково сильні й спритні. Здібності, можливості й бажання були уніфіковані. Відповідно до 211-го, 212-го й 213-го додатків до конституції Сполучених Штатів Америки, а також завдячуючи неухильній пильності агентів Генерального Нівелятора.

І все ж деякі аспекти життя ще залишилися невдосконаленими. Наприклад березень, як і колись, паморочив голови, збивав людей із пуття, хоча пори року вже давно були знівельовані. І саме цього млосного місяця служба Нівелятора забрала чотирнадцятилітнього Гаррісона, сина Джорджа та Гейзл Берджеронів.

Це, звісна річ, було трагедією, та Джордж і Гейзл не дуже-то й побивалися. Гейзл була бездоганним взірцем всезагального розумового рівня, а це означало, що вона просто ніколи не мислила, за винятком поодиноких моментів. Щодо Джорджа, чий розумовий рівень перевищував загальні норми, то він носив вмонтований у вухо мініатюрний психорадіонівелятор. Закон зобов’язував уживати його постійно. Він був настроєний на хвилю державної радіостанції. З інтервалом приблизно у двадцять секунд станція надсилала сигнали, щоб такі розумники, як Джордж, не порушували загальну рівність.

Джордж і Гейзл дивилися телевізор. Під очима у Гейзл ще не висохли сльозинки, однак вона вже б не змогла пригадати, через що плакала хвилину тому.

По телевізору показували балет. У голові Джорджа пролунав зумер — думки його панічно розбіглися, мов мишенята, зачувши котяче нявкотіння.

— Це чудо, як вони там вибрикують, еге? — сказала Гейзл.

— Га? — буркнув Джордж.

— Чудовий балет, еге? — сказала Гейзл.

— М-м-м, — згодився Джордж.

У голові в нього визрівали блюзнірські ідеї. Не такі вже й гарні ці балерини, не кращі за будь-яких інших. Зовсім тотожні в своїх залізних шарнірах, з ранцями, наповненими свинцевим шротом. Лице кожної ховалося за машкарою — щоб ніхто, споглядаючи їхні вільні витончені рухи і гарненькі личка, не відчув того, що відчуває кіт, скуштувіавши валер’янки. Джордж побавився собі думкою, що танцюристів, може, й не слід нівелювати, проте він не встиг зайти далеко думкою — зумер в його психорадіонівеляторі розпорошив оці розумові зусилля.

Джордж тіпнувся. Тіпнулися й дві балерини, а шість інших спокійнісінько продовжували танцювати. Оскільки Гейзл не потребувала власного психорадіонівелятора — їй цікаво було взнати, на що був схожий останній сигнал.

— Так, немов бемкнули у молочну пляшку, — відповів Джордж.

— Думаю: це справді чудово — слухати різні там сигнали, — замріяно сказала Гейзл.

— М-м-м, — відповів Джордж.

— Була б я Генеральною Нівеляторшею, знаєш, що б я зробила? — сказала Гейзл.

Гейзл таки добряче була схожа на Генерального Нівелятора — жінку на ймення Діана Мунглемперс.

— Якби я була Діаною Мунглемперс, — провадила своє Гейзл, — щонеділі я б передавала дзвони — тільки дзвони…

— Я зміг би мислити тоді — якщо б увесь час дзвонили, — зітхнув Джордж.

— Ну, можна було б зробити їх дуже сильними, — відповіла Гейзл. — Я так думаю, що з мене вийшов би справді чудовий Нівелятор.

— Не кращий і не гірший за інших, як велить норма, — зауважив Джордж.

— Хто ж краще за мене знає, що воно таке — норма, — сказала Гейзл.

— Ще б пак, — промимрив Джордж. Саме тут у нього в голові ворухнулася непевна думка про свого наднормального сина, який сидить у в’язниці, про Гаррісона. Але тут двадцятиоднозалпова канонада поклала цьому край.

— Любий, — сказала Гейзл, — це було жахливо?

Це було так жахливо, що Джордж стрепенувся і сполотнів — сльозинки з’явилися в кутиках зчервонілих очей.

Дві балерини зомліли й попадали б на підлогу, та залізні шарніри, немов підпори, врятували їх од того.

— Ти геть побілів, — сказала Гейзл, — може, ляжеш на канапу — тобі, любий, на подушках було б таки легше з отим нівеляторним ранцем.

Вона мала на увазі сорок сім фунтів пташиного шроту в брезентовій сумці, що застібалася на шиї Джорджа висячим замком.

— Іди відпочинь трішки від свого ранця, мене не обходить, що якийсь час ми будемо нарівні між собою.

Джордж лапнув свого ранця.

— Я й забув про нього. Я його більше відчуваю. Це вже — частка мого я…

— Ти останнім часом такий зморений, постарів наче, — говорила Гейзл. — Може б, ми проколупали маленьку дірочку в денці та й одсипали трохи отих свинцевих кульок? Лише дрібочку…

— Два роки ув’язнення плюс дві тисячі доларів за кожну кульку, — одрубав Джордж. — Не сказав би, що це вдалий гендель.

— Можна ж їх одсипати, коли ти вдома, не на праці? Я кажу: нікому ж не буде від того гірше. Одсипав і квит.

— Якщо я так зроблю — тоді інші люди вчинять так само і досить швидко