Читати книгу - "Останній з могікан"

Коли індіянин подав йому жадану річ, розвідник підніс її вгору і засміявся своїм звичаєм, тихо й щиро.

— Це ж пищавка співакова! Тепер ми вже матимем стежку, що й священика допровадить до мети, — мовив він. — Анкесе, пошукай лишень сліду черевика такого завдовжки, щоб витримати шість футів і два дюйми людського м'яса. Цей хлопак починає подавати надії, коли він свій репет змінив на якесь путніше ремество.

— В усякому разі, він не зрадив свого слона, — сказав Гейворд. — А Кора й Еліс мають при собі друга.

— Еге ж, — відказав Соколине Око, опускаючи на землю рушницю і спираючись на неї з видимою зневагою. — Буде їм виспівувати. А чи може він убити їм оленя для підживку, подорожувати, керуючись мохом на букові, або ж перетяти горлянку гуронові? Коли ні, то перший-ліпший дрізд розумніший за нього. Ну то як там, хлопче, ніякого такого сліду?

— Ось наче слід людини в черевиках, — мовив Гейворд, радий нагоді перервати ці немилі закиди на адресу Девіда, до якого нараз відчув велику прихильність. — Може, це слід нашого приятеля?

— Обережніш торкайтесь листя, щоб не попсувати відбитка! Ага! Це слід ноги, тільки темноволосої панночки. Та й він занадто малий, як на особу такого шляхетного зросту й величної постави. Псалміст покрив би його одною своєю п'яткою.

— Де він? Дайте я гляну на слід мого дитяти! — сказав Манро, розсовуючи кущі і схиляючись любовно над півзатертим слідом. Хоч хода, по якій цей слід зостався, була легка й швидка, заглиблення ще досить виразно проступало. Старий ветеран приглянувся до цього відбитка, і очі йому зайшли вологою. Коли він урешті підвівся, Гейворд побачив, що важкі батьківські сльози зросили доччин слід. Бажаючи розважити старого, майор скакав розвідникові:

— Коли вже маємо певність, то рушаймо в дорогу. Тепер бранцям кожна мить здається вічністю.

— Поспішливість не завше слушна, — відказав на те Соколине Око, безперестанку розглядаючись навколо. — Ми знаємо, що тут пройшов той ярий гурон, і темноволоса, і псалміст, але де ясноволоса, що має блакитні очі? Хоч невеличка й не така смілива, як сестра, вона все ж люба окові й приємна в розмові. То хто ж потурбується за неї?

— Хай бог боронить, щоб їй будь-коли забракло захисників. Хіба ми її не шукаємо? Принаймні я не заспокоюсь, доки її не знайду.

— Тоді наші стежки можуть розбігтися, бо вона тут не проходила: хоч яка в неї ступня легка й невелика, слід її було б видко.

Гейворд одійшов, а ввесь його запал ураз де й подівся. Не завважуючи цієї раптової зміни в його настрої, розвідник, подумавши трохи, промовив:

— В цій глушині немає жінки, що могла б залишити такий слід, як темноволоса чи її сестра. Перша з них запевно тут була, це ми знаємо, але де ж слід по другій? Простуймо далі стежкою, а коли нічого нового не знайдемо, повернемось назад і пошукаємо в інший бік. Рушай-но попереду, Анкесе, і пильнуй за сухим листям. Я за кущами стежитиму, а твій батько нехай приглядається до землі під ногами. Ходімо, друзі, сонце вже заходить за гори.

— А я що робитиму? — спитав занепокоєний Гейворд.

— Ви? — перепитав розвідник, уже рушивши вперед із своїми друзями-індіянами. — Ви можете йти позад нас, але тільки щоб не затерли якого сліду.

Пройшовши кільканадцять ярдів, індіяни враз пристали, з незвичною увагою приглядаючись до чогось на землі. Батько й син перемовлялися між собою швидко й голосно, дивлячись то захоплено на землю, а то розрадувано один на одного.

— Вони знайшли маленьку ступню! — вигукнув розвідник, порвавшись наперед і забувши про своє власне завдання. — Що тут було? Засідка? Ні, присягаюсь найкращою руїнницею на цілім кордоні! Тут стояли ті Самі коні, що ото боком ходять! Тепер уже ми знаємо таємницю і все ясно, як Полярна зоря опівночі. Так, тут вони сідали на коней. Онде коні дожидали прив'язані до дерева, а он звідти стелеться бита стежка на північ, просто до Канади.

— Але ж досі ми не бачили сліду Еліс, молодшої міс Манро, — сказав Данкен.

— Хіба за слід буде ота блискітка, що допіру Анкес підняв з землі. Покажи-но її сюди, парубче, хай і ми глянемо.

Гейворд миттю впізнав брошку, яку дуже любила носити Еліс, а гостра пам'ять закоханого ще й підказала йому, що того ранку, коли сталася різанина, він бачив її на шиї в дівчини. Заявивши вголос цю новину, він ухопив дорогу для нього коштовність і так хутко сховав її в себе на грудях, що навіть розвідник нічого не завважив і марно заходився шукати на землі зниклу знахідку.

— Оце маєш! — розчаровано мовив він, перестаючи розгрібати листя цівкою рушниці. — Либонь, це вже старість підходить, коли недобачаєш. Така блискуча марничка, а не видко. Та нічого, з рушницею я ще можу поратись, стане мені порахуватися з мінгами. Але хотілося б і цю штучку знайти, хоча б заради того, щоб власниці віддати. Оце те, що я називаю з'єднати обидва кінці довгого сліду, бо тепер поміж нами вся широчінь річки Святого Лаврентія, а то ще й Великих озер.

— Тим більше підстав нам не баритись, — одказав Гейворд. — Ходімо!

— Воно й правда, що молода кров і гаряча кров — то все одно. Ми ж не на білок полюємо і не оленя заганяємо в Горікен. Дні й ночі бути нам у дорозі і через таку глушню пробиватись, де рідко людська нога ступає і де книжкова премудрість. ні на що не здатна. Індіянин ніколи не вирушає в такий похід, не викуривши люльки біля рідного вогнища. І хоч сам білий, я, проте, поважаю цей їхній звичай, бо бачу, що він розсудливий і мудрий. Отож ми повернемось назад і розпалимо вогнище в руїнах форту. А на ранок відпочинемо і візьмемось до нашого діла не як балакучі баби або легковажні хлопчаки, а як; личить чоловікам.

З поведінки розвідника Гейворд зрозумів, що сперечатись було б даремно. Манро знов опосіла мовчазна понурість, від якої розворушило б його лише нове сильне збудження. Майор узяв ветерана під руку і рушив услід за індіянами та розвідником, які вже повертали стежкою до рівнини..

РОЗДІЛ XIX

Саларіно. Я певен, що навіть як він вчасно не заплатить, ти не будеш стягувати з нього фунт м'яса. Бо ж навіщо воно?

Шейлок. Для наживки на рибу! Коли нікого