Читати книгу - "Якби"

— Дякую, — сказала я. — Тоді мені варто поквапитись. До побачення.

— Справа не в тому, вірю я вам чи ні… - продовжила міркувати стара, не зважаючи на те, що я вже в нетерпінні ковзала по лаві. — Справа в тім, що часом, аби відчути себе щасливим, треба зробити крок назад. В цьому вся філософія мого методу. А це надто просто, щоб довести його науковість…

— Що ви маєте на увазі?

— Спробую пояснити, — посміхнулась вона. — Хіба ви самі не помічали: багато дверей відчиняються навспак — і тому часом треба відступити, щоб увійти в них? Правило, яким я користуюсь у своєму методі, просте: не відступивши — не увійдеш!

В цю мить мені здалося, що я почала розуміти те, що здавалося мені суцільною плутаниною. Я вхопила її за руку, благаючи пояснити мені суть сказаного.

— Що ж тут незрозумілого? — здивувалася вона і, на моє щастя, продовжила говорити: — Людина, власне, як і все живе, народжена задля того, аби перебувати в русі, якщо не фізичному, то духовному — напевно. Але кожна істота часом зіштовхується з відчуттям ступору, застою, безвиході. Це хворобливе, руйнівне відчуття, яке я вивчала і спостерігала протягом усіх років. І шукала виходу з нього. Ми звикли, що вихід — завжди попереду. Я дійшла іншого висновку — того, про який вам сказала: відступи, щоб рухатись вперед. Це може видатись парадоксальним, але це так. Варто лише навести прості приклади. Вони можуть видатись еклектичними, але це лише на перший погляд. Так от. Як правило, все, що відбувалося з людиною в минулому, ніколи не здається їй щасливим, адже щастя — це такий собі маячок, що завжди зблискує вдалині. Тому, повертаючись в минуле, ви надихаєтесь майбутнім і здатні по-справжньому оцінити його переваги. Така природа: «вчорашнє» завжди гірше, ніж «сьогоднішнє». Це вам підтвердить будь-який кухар! Виняток — хіба що борщ…

Вона посміхнулась.

— Але і сьогоднішнє, якщо ви в координатах свого руху опинилися «на нулі», може не радувати — до того часу, поки ви не зробите крок назад. Ну от, приблизно такою теорією я користувалась, коли лікувала своїх підопічних. А яким чином вони робили цей крок — байдуже. Вам пощастило зробити його в прямому сенсі. Але це вже подробиці. Головне — результат: видужання і усвідомлення подальшого руху. До речі, ця теорія стосується не лише людини — можливо, цілого людства.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Минулі часи завжди гірші від попередніх, як би обивателі не оспівували втраченого! Знаєте, я часто ставлю перед собою запитання: чи хотіла б опинитися в тому часі, коли за моїми батьками приїхав «чорний воронок» — так називалися авто, в яких возили політичних в’язнів. Відповідь однозначна. А в Середньовіччі, коли будь-кого могли спалити на вогнищі чи просто настромити на спис? Або…

Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:

— Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами, яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під перуками рурочки для збору бліх!

Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку напругу, що виникла на початку розмови.

— Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, - продовжувала стара. — Я думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі — теж недосконалому, який комусь також буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш оптимістичні перспективи.

Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.

Ми трошки посиділи мовчки.

Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.

Я мала йти.

Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов’язково приходитиму до неї в сквер.

Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши вислів певним жестом: даю голову на відсіч!

Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру, наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати до своєї розповіді іншу — про Івана.

— Ви говорили про оптимістичні перспективи, — закінчила свою розповідь я. — Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто — сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…

Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:

— Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте — не розумію…

Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших — очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…

…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни, пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…

…Додому повернулася пізно, перед тим добряче «поводивши козу» містом.

Спочатку пішла до того самого гастроному на розі вулиць, де «позавчора» стояла в черзі за кавою разом зі своїми «юними друзями».

Тепер тут була затишна кондитерська без жодних черг і п’яниць, із італійською кавоваркою, меблями в стилі хай-тек і чемними юними офіціантками.

Але мені хотілося випити, і я рушила вниз вулицею до знайомого бару, де під здивованим поглядом бармена (в таку спеку п’ють лише самогубці, певно, думав він) випила сто п’ятдесят грамів коньяку і просиділа зо дві години.

І нарешті на мене зійшов спокій, як велика кольорова хвиля, в якій я попливла, поволі перевертаючись з голови на ноги і назад, втупившись очима у великий плазмовий екран, що висів на стіні, - в ньому все рухалось і мерехтіло, видавало звуки і тексти.

Мені знову не було куди йти і куди поспішати.

Як ТУТ — так і ТАМ. Хоча одну адресу я пам’ятала чітко. Але намагалася про неї не думати. Кому я потрібна? Не знаю. Ні в чому не впевнена. Вишу в повітрі — як тут, так і там.

І в очах мерехтить.

Підвелася, подякувала, вийшла на сонце.

Після кондиціонера тілом побігли мурашки — таке враження, що я розбиваюсь у повітрі на міріади холодних крапель. Додому йшла пішки, і це теж подовжило дорогу на півтори години.

Поки йшла, згадала, що перебуваю в своєму звичайному, але давно забутому стані: йду вулицею і дивлюсь, як під ногами, мов кіноплівка, тече стрічка сірого асфальту. Йти б так