Читати книгу - "Вічник"

Під Брецкулом мене приголомшила новина: заарештовано ватага Олексу і висліджено збіглих монахів у Чорному лісі. Як був, так і полетів я навпрост до своєї горової колиски.

Крила тривоги принесли мене до заповітної кручі. І охлялі ноги скам'яніли, а серце стиснув залізний кулак. В небо, як молочна хмарка, піднімався білий дим. Крізь обсмалені кунтуші сосен чорніло згарище. Церква й монаші покої були випалені дотла. Я зійшов на діл, земля обпікала ноги, солодкава сажа забивала дух. Обкурені стовбури живих дерев були надкришені осколками, подзьобані кулями. Я не насмілювався торкнутися чорних купок, біля яких обпливли й застигли мідні й алюмінієві хрести.

Я боявся потривожити обвуглені кости, які лагідно вихолоджував вечірній вітерець. Переді мною лежала, відкинута вибухом, палиця з двома розсішками. Ослаблений старець любив спиратися на неї під час молитов і називав «лінивим деревцем». Я підняв палицю і встромив у сивий попіл – як обтятий хрест.

Карниз скали, зачепленої гранатами, сіяв дрібний пісочок, що, як клепсидра часу, цідився згори на спопелілий прах, на тверде дубове вугля, на мою голову. Я втретє був похрещений небом. На сей раз піском.

«Окропи мене гісопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу...»

Обривки їх молитов дзвеніли мені в голові з поштовхами збуреної крови. Ходячи землею, вони торкалися головами неба. Весь світ не був їх гідний... і вигнав їх. Вони рятували його з пустині, а він і тут їх вигубив.

Пожарище поволи вихолоджувалося разом з моїм серцем. Гостро й тонко пахло білою жимолостю, хоча вона, пам'ятав я, ніколи тут не росла. Мабуть, то пахли мощі мучеників. Я вдихнув тих пахощів – і був готовий.

Гвер лежав у коритці з кори, хижо блиснув змащеною цівкою. Досі я брав його покрадьки, бо брати не схвалювали збройних ловів. Тепер мені ніхто не перебранчав. Тепер я знову був ловцем. А може, звіром...

Я вже хотів заклинити за собою двері хижки, коли вздрів на своїй постелі розстелену накидку, схожу на реверенду. Вона була сплетена з чорної вовни, рукави й комір оперізувала біла вишивка. Не інакше, як направа брата-мистця Неофіта. Але чому її поклали мені на очи? «Та се ж дарунок!» – здогадався я і одягнув той наряд поверх сорочки. Шовкова м'якість обняла мене теплом.

На горі я став на слід. За ним відтворив картину. Відстоювалися тут дві панцерні самохідки, а в них до двох десятків вояків і цивільних. Залягли, курили, пили, чекали ночі. А тоді, коли ченці розійшлися по келіях, закидали їх бомбами. Тих, що вихоплювалися з вогню, сікли з автоматів. Допили самогонку і сіли в танкетки. Так було...

Я пустився слідом, легкий і злий, як молодий вовк. Гори хиталися піді мною, дерева розступалися. Трава шептала те, що я хотів чути. Трава ніколи мене не дурила. Чотири рвані рубці на землі, як чотири змії, вивели до ріки. Один панцерник стояв на протилежному березі, другий застряв посеред русла. Голі солдати вимощували перед ним валунами дорогу. Під вільхами, коло чорного жука-авто, сиділи за гостиною начальники.

Я вистрелив у плетену корчагу – і вино бризнуло на обрус, на їх сорочки, на перепуджені писки. Хтось щось рявкнув, і всі позаскакували в машини, хто в яку.

Я стріляв не цілячи, від стегна, і кулі били по броні, ляскали й плющилися. Бронемашина на тому березі розвернулася, я відчув, як мене беруть на приціли. Та перш ніж ударив кульовий град, я скотився на зарінок і вистрелив із-за каменя, затим із-за дерева. І камінь розлетівся на крупу, дерево задрижало від кулеметного бою. А я вже в'юнився ужем під берегом і стьобав їх броню збоку. Я знав, що не поцілю в живе, та й не хотів того. Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть.

«Со страхом Божим приступіте!» – навісно волав я на повні груди і давав їм свинцеве причастя.

Коли здимів послідній патрон, я відкинув гвера в ріку і водою обійшов їх довкола. Став на стрімчак, підняв найбільшу брилу і впустив на чорне авто. Дах скреготнув і ввігнувся, бризнуло навсібіч скло. Криком вони глушили одне одного, щось командували воякам. А я вже метав другий камінь, третій, четвертий... Жбуряв доти, доки не пересікло мене гарячим батогом – і я впав під ноги напасникам.

На світі немає речей, заради яких варто вмерти. Зате багато, заради яких варто жити. Не воюй силою. Будь-яка сила викликає опір. Якби хтось із нас не поступався, рід людський давно згинув би. Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається. Якщо відповідаємо, то дістаємо наступний удар зла, і так без кінця.

Солодкий мій читальнику, снуючи сю сповідь, я волію не загострювати, а притуплювати перо, аби не бентежити хмурими зайвинами твоєї душі. І в подальшому розділі, тримаючись чину правди, я вестиму свій опис ще більш пощадливо. Бо той страшний досвід, якого я зачерпнув, не потрібен нікому. Нащо воскрешати жахи для когось, коли я й сам хотів би їх забути.

... Забуванню навчав мене камчадал Тику, юний дідо із заячою губою, в якого я перебував тижневий буран. Під ревище вітру за чумом він возив по моєму голому тілу опецькуватою свічкою з моржового жиру. Примушував вертатися в болючі спомини і вухом прислухався, як тривожно колобродить моя кров, як тенькає серце. Раз у раз гарячий лій скапував мені на тім'я, на шию, на зап'ястя, на коліна і щиколотки. Я стирав пекучі патьоки – і стиралися, вивітрювалися з роз'ятреної пам'яти пекучі гадки. Вітер, що немилосердно шарпав шкіряну хижу, був мені тоді за лагідну колисанку.

Та все ж я дещо згадую... Згадую залізну підлогу ужгородської тюрми, що провоняла сечею і засохлою кров'ю. Згадую чорні лайки, від яких гнив воздух. Згадую свою змордовану твар у дзеркалі їх чобіт. Чоботи мінялися вночі і вдень, але гупали однаково нещадно й глухо в голову, в лице, в пах. Я скулювався, як слимак, і терпів, і навіть тішився, бо міг лежати. Та лежати довго не давали, тягли на «вистойку»: на одній нозі, світло в очі, голову свердлили безнастанні випитування: чому не зізнаюся, чому не видаю спільників, провідників, чому не жалію свого молодого життя?

А я жалів лише про одне – що не обрізав перед сим бороду й волосся, за яке їм тепер було вигідно тягати. І їх жалів, нерозумних та нещасних у своїй демонській