Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Правда. – Плечі Роуз опускаються, шал притишується. – Так, мабуть, це правда.

– Слухайте, шкільні групи постійно розпадаються через те, що діти сваряться або закохуються, а потім сваряться. – Містер Сміт дивиться на кожного з нас по черзі. – Це нудно, передбачувано, і кому взагалі яка різниця, бо ніхто з вас у будь-якому разі не стане музикантом. За два роки ти закінчиш школу і поїдеш із батькового будинку, – каже він Роуз, а потім переводить погляд на мене: – Ти вступиш до університету і знайдеш собі гарну подружку, а ти, – його очі зупиняються на Лео, – ну, сподіваюся, ти не підеш доріжкою брата.

Лео змінюється в обличчі.

– Я міг би і так сказати, – додає містер Сміт. – Я сказав би так, якби ви були просто черговою групою, з якою мені довелося працювати. Але ви не такі. Ви справді хороша група, ви граєте і пишете пісні, і з цим можна буде щось зробити. Якщо ви зможете втриматися разом. Якщо зможете продовжувати грати, незважаючи на цю… сварку. Принаймні я думав, що ви хочете зробити це заради Наомі. Чи вас не хвилює те, що ви підведете її родину, маму й тата, які так чекали на цей концерт, які хотіли побачити людей, не байдужих до долі їхньої доньки, й отримати хоч промінчик надії, на те, що дещо жахливе дасть початок чомусь хорошому.

Роуз опускається на стілець, затуливши обличчя руками.

Лео відвертається й дивиться у вікно. Тільки я не відводжу очей від містера Сміта.

– Я хочу відіграти цей концерт, – кажу я. – І я гратиму.

– Лео?

– Так, – Лео киває, – я з вами.

– Роуз? – Якусь мить Роуз не рухається, а потім відкидає волосся з обличчя.

– Я це зроблю, – каже вона. – Заради Ней, а потім… не знаю.

– Дякую, – каже містер Сміт. – Роуз, і припини цей скандал навколо Редлі, добре? Скажи щось, щоб ці пристрасті вгамувались. Школі вони ну взагалі не потрібні.

Роуз зітхає і стискає губи.

– Серйозно? – Сміт суворо дивиться на неї. – Ти вища за це, Роуз. Принаймні я так думав. Ти не з тих, хто цькує інших.

На мить мені здається, що вона зараз почне сперечатися, але вона стримується і просто знизує плечима.

– Добре, – каже вона. – Але тільки через Ней і через концерт.

– Добре, тоді починайте репетицію, – каже містер Сміт, відчиняючи двері в коридор і проштовхуючись крізь купку учнів, які зібралися повитріщатися на нас у вікно класу.

– Цирк поїхав, – розлючено кидає Роуз. – Усі в сад.

– І я? – долинає з натовпу голос Лекреджа.

– Ні, чорт забирай, не ти… ти заходь, ідіоте.

Я беру палички й сідаю за барабани.

Лео бере список пісень.

– Думаю, нам треба почати з «Покидьків» – Лекредж її мало грав.

– Добре, давайте з нею розберемося. – Роуз налаштовує стійку мікрофона.

– Роуз, – кажу я. – Дякую, що не пішла.

– Іди до біса, – каже вона. – Це нічого не змінює.

«Психосоціальний»/«Сліпнот»

«Будь ласка, не йди»/ «Вайолент фамз»

«Покатайся на білому лебеді»/ «Ті-рекс»

«Дівчата люблять дівчат»/ Гейлі Кіойоко

«Через тебе я хочу померти»/ «Претті реклесс»

«Смерть Бечелора»/ «Пенік! Ет зе діско»

«Дух юності»/ «Нірвана»

«Язичники»/ «Твенті ван пайлотс»

Після закінчення репетиції я вислизнула зі школи й попрямувала до лікарні. Ще дві години цього лайна – останнє, що мені зараз потрібно.

Аш сидить у коридорі біля палати Наомі, у навушниках, перед відкритим лептопом.

Усередині біля ліжка Наомі сидять Джекі та Макс. Джекі тримає Наомі за руку, а Макс тримає за руку Джекі, і вони сидять у тиші, спостерігаючи за тим, як підіймаються та опускаються груди їхньої доньки.

Сідаю поряд із Аш, стукаючи пальцем їй по плечу, і вона відсуває навушники, дивлячись на мене. Її зазвичай пряме, як солома, волосся сплуталося і скуйовдилося.

– Є новини? – питаю.

– Після вихідних її почнуть виводити зі штучної коми, – каже Аш. – Кажуть, що набряк зійшов, кровотечі немає, інші пошкодження гояться, тож час подивитися, що буде, коли вона прокинеться. Чи зможе вона дихати самостійно… чи зможе говорити, от. Такі справи.

– Чорт. Це складно. – Досі видається неможливим, навіть після кількох останніх днів, навіть після годин, проведених біля її ліжка, що все це насправді. Я не можу уявити, що, коли вона прокинеться, з нею щось може бути не так чи що вона взагалі не прокинеться.

– В якомусь сенсі… – Аш відводить очі від екрана комп’ютера. – В якомусь сенсі, можливо, було би краще, щоб вона залишилася в такому стані назавжди, принаймні так у нас є надія.

– Невесело, – кажу я.

– Як у мене на душі. – Аш зітхає, і я теж зітхаю з солідарності. Насправді я дуже хочу піти й посидіти з Наомі, просто трохи побути з нею, але не хочу тривожити мовчазної варти в її палаті.

Цікаво, чи бачить вона сни, чи відчуває дотики мами й тата? Чи знає вона, що вони там? Сподіваюся, що знає, бо лишатися в клітці своєї свідомості разом з усіма своїми таємницями, напевне, дуже страшно та самотньо.

– Твій тато заковтнув приманку з мого листа сьогодні вранці, – каже Аш, і ще одна невесела думка повертається до мене. – Цих старих так просто обхитрити.

– Ти проглянула його комп?

Аш киває.

– Так, все продивилася, ти знаєш, що там є твої дитячі фотки? Скажу тобі, ти була потворним немовлям, як усі руді.

– Аш, от кепкувати з мене сьогодні не треба.

Вона ледве помітно посміхається кутиком рота.

– Редлі, твій батько – хороша людина. Кращий за більшість. Окрім того, що він зраджує твою маму з іншими жінками, загалом він надійний і вартий довіри.

– Серйозно? – від полегшення кров приливає до моїх щік. – Але хто та дівчина?

– Він працює з місцевою благодійною організацією, яка намагається знайти житло для тих, хто лишився на вулиці через домашнє насилля. Фото тієї дівчини зробив її батько, який з’ясував, де вона живе, і надіслав її матері, щоб її залякати. Тому ті теки й пронумеровано. Він уникає вживати імена задля безпеки. Треба вмовити його обновити софт і провести виховну розмову про те, що