Читати книгу - "Річки Лондона"

— Напевно, так, — сказав Найтінґейл. — Думаю, між припливним річищем і прісною рікою завжди був розкол. Можливо, саме тому Батькові Темзі було так легко залишити місто.

— Окслі натякнув, що Старому насправді не хочеться мати справи з містом, — сказав я. — Що йому просто потрібна повага.

— То може його задовольнить якась церемонія? — сказав Найтінґейл. — Може, клятва вірності?

— А що це таке?

— Феодальна клятва, — сказав Найтінґейл. — Васал присягається в лояльності своєму сюзеренові, а той обіцяє свій захист. Таким чином були організовані середньовічні суспільства.

— Саме до середньовіччя ми й повернемося, якщо ви спробуєте змусити Маму Темзу присягнути комусь у підданстві, — сказав я. — А надто Батькові Темзі.

— Ти певний у цьому? — спитав Найтінґейл. — Це було б суто символічно.

— Символічність усе лише погіршує, — сказав я. — Вона сприйме це як приниження. Вона вважає себе господинею найкращого міста на Землі, і не стане нікому вклонятися. А надто селюкові, що у фургоні їздить.

— Шкода, що ми не можемо одружити їх, — сказав Найтінґейл.

Сміючись із цього, ми об'їхали Свіндон.

Коли ми виїхали на М4, я спитав Найтінґейла, про що була його розмова зі Старим Чоловіком.

— Мій внесок у розмову був щонайбільше побіжний, — сказав Найтінґейл. — Здебільшого йшлося про технічні деталі: зменшення рівня ґрунтових вод, затримка циклів водоносних горизонтів, сукупні коефіцієнти водозбірної площі. Усе це визначатиме, скільки цього року води потече в річку.

— А якби я повернувся на двісті років у минуле і теж мав би з ним розмову, — сказав я, — про що тоді балакав би Старий Чоловік?

— Про те, які квіти зараз цвітуть, — сказав Найтінґейл. — Якою була минула зима… як весняним ранком літають птахи.

— І це був би той самий Старий?

— Не знаю, — сказав Найтінґейл. — У 1914 році Старий був той самий, це я тобі можу точно сказати.

— А звідки ви знаєте?

Трохи повагавшись, Найтінґейл відповів:

— Я не такий молодий, яким виглядаю.

Задзвонив мій телефон. Мені дуже кортіло проігнорувати дзвінок, але лунала пісня «That’s Not My Name», а це означало, що телефонує Леслі. Коли я ввімкнув зв'язок, вона забажала знати, де ми в біса були. Я сказав їй, що ми саме зараз проїжджаємо Редінг.

— Це знову трапилося! — сказала вона.

— Наскільки погано?

— Дуже погано, — сказала вона.

Я причепив до даху машини проблисковий маячок, Найтінґейл натиснув на педаль, і ми помчали назад до Лондона, залишаючи позаду себе захід сонця.

На Черінг-Крос-Роуд були припарковані три пожежні машини. Затор розтягнувся аж до площі Парламент і Юстон-Роуд. До провулка Сейнт-Мартін-Корт ми прибули під запах диму та белькотіння рацій. Леслі зустріла нас біля обмежувальної стрічки й дала нам захисні костюми. Поки ми перевдягалися, я побачив, що половина фронтону «Дж. Шикі» згоріла, і що в провулку стоять три намети, якими криміналісти зазвичай накривають докази. Отже, щонайменше три трупи.

— Скільки всередині? — спитав Найтінґейл.

— Жодного, — відповіла Леслі. — Всі вийшли через задній пожежний вихід. Лише незначні поранення.

— Хоч щось позитивне, — сказав Найтінґейл. — Ви певні, що це наш випадок?

Леслі кивнула й повела нас до першого намету. Всередині ми дізналися, що доктор Валід дістався туди раніше за нас; він присів біля тіла чоловіка, вдягненого в шафрановий одяг крішнаїта. Тіло лежало на спині там, куди впало: ноги прямі, руки вздовж тіла, неначе він брав участь в одному з тих практикумів щодо збільшення довіри, де ви дозволяєте собі впасти назад, але цього разу його ніхто не зловив. Обличчя було такою самою кривавою кашею, як у Купертауна та велокур'єра.

Отже, відповідь на своє запитання ми отримали.

— Це не найгірше, — сказала Леслі й покликала нас до другого намету.

У цьому наметі були два тіла. Перше з них було темношкірим чоловіком у чорному сюртуку, волосся якого зліпилося від крові. Його вдарили по голові з такою силою, що череп тріснув, і з-під нього виглядала частина мозку. Друге тіло належало ще одному крішнаїтові. Якийсь добродій намагався допомогти йому, перевернувши на бік. Зважаючи на розколоте обличчя, ці потуги були вже марні.

Я збагнув, що в моїх вухах гупає, а дихати стало важко. Кров, напевно від удару, нанесеного іншому чоловіку, забрьохала рясу кришнаїта, залишивши на помаранчевій тканині червоний візерунок. Усередині намету було парко, я почав пітніти під захисним костюмом. Найтінґейл про щось спитав, але я не почув, чи відповіла йому Леслі. Я вийшов з намету, мало не блюванув, і почапав до обмежувальної стрічки, дивуючись тому, що зміг утримати торт усередині.

Я витер рот пластиковим рукавом комбінезона й сперся на стіну. Навпроти мене висіла афіша Театру Ноеля Коварда.

Дві жертви з напіввідірваними обличчями означали, що дві людини зазнали «одержимості» водночас. Залишався ще один намет. Я спитав себе, наскільки гірше може бути в ньому?

Дурне питання.

Третій труп сидів схрестивши ноги — як дитина, а не як йог, хоча його руки й лежали на колінах долонями догори. Крішнаїтський одяг був геть просякнутий кров'ю, плечі були вкриті чимось червоним. Голови взагалі не було, залишився лише шматок шиї з нерівними краями.