Читати книгу - "Річки Лондона"

У цьому наметі на нас чекав Сівол. Коли Леслі ввела нас, він буркнув:

— Хтось вирішив поглузувати.

— Воно зростає, — сказав я.

Найтінґейл різко глянув на мене, але нічого не сказав.

— Але що саме зростає? — спитала Леслі. — І чому ви не можете це зупинити?

— Тому що ми не знаємо, що це, констеблю, — холодно сказав Найтінґейл.

Було дуже багато свідків, підозрюваних і людей, які допомагали поліції. Щоб провести допити якомога швидше, ми розділилися на пари. Я працював зі Сіволом, а Найтінґейл — із Леслі. Таким чином у кожній з кімнат був хтось здатний відчути vestigium, якщо той сунуть під ніс. Сержант Стефанопулос збирала фізичні докази та перевіряла записи відеокамер спостереження.

Дивитися на те, як працює Сівол, було майже задоволенням. Розмовляючи з підозрюваними, він ніколи не був таким загрозливим, як у розмові з полісменами. Його метод допиту був обережний; в жодному разі приятельський, завжди формальний, але голос він ніколи не підвищував. Я записував.

Реконструйована нами послідовність подій була гнітюче знайомою, але мала значно більший масштаб, ніж раніше. Був лагідний весняний день, неділя, і в провулку Сейнт-Мартін-Корт було досить людно. Клоуз — це пішохідний провулок, на який виходять три службові ходи театру, чорний хід до паба «Браун» і знаменитий ресторанчик «Дж. Шикі». Саме туди ходять по каву між виставами актори та працівники сцени. «Дж. Шикі» — місце тусовки театралів, що анітрохи не дивно, бо цей заклад у кількох хвилинах пішки від найзнаменитіших театрів Вест-Енду, а поїсти там можна навіть пізно ввечері. А ще «Шикі» вдягає своїх швейцарів у капелюхи-циліндри та сюртуки, і саме в цьому ресторанчику цього дня розпочалася проблема.

О другій сорок п'ять, приблизно тоді, коли я чаював з Окслі та Айсіс, шестеро членів Міжнародного Товариства Свідомості Крішни зайшли в цей провулок з боку вулиці Черінг-Крос-Роуд. Бхакта — шанувальники цього бога — йшли від площі Лестер до Ковент-Ґарден; це був їхній звичайний маршрут. На їх чолі був Майкл Сміт, особистість якого згодом підтвердили завдяки дактилоскопічній експертизі; колишній наркоман, алкоголік, крадій автомобілів, підозрюваний у зґвалтуванні, який упродовж тих кількох місяців, що минули від його долучення до релігійного руху, жив безгрішним життям. Міжнародне Товариство Свідомості Крішни розуміє, що привертати до себе увагу та провокувати перехожих на агресію — різні речі. Публічними танцями та співами вони хочуть зацікавити потенційних новонавернених, але не спровокувати при цьому бійку. Таким чином, щоб уникнути проблем, час перебування на одному місці мав обиратися обережно. Майкл Сміт умів дуже добре оцінювати, що його підлеглі можуть собі дозволити, а що ні, і тому на чолі шафранової вервечки того дня йшов саме він.

І саме тому всі здивувалися (це розповів Вілард Джонс, колишній рятувальник, якому цього дня пощастило вижити), коли вони зупинилися навпроти «Дж. Шикі» і Майкл Сміт сказав, що хоче, щоб їх було чути. Тим не менш, по вулицях вони ходили саме для того, щоб їх було чути, тож вони почали це робити.

— Звуки мають бути гармонійними, — казав Вілард Джонс. — У нашій епосі матеріалізму та лицемірства немає жодної форми духовної реалізації, що ефективніша за наспівування маха-мантри. Це наче щирий плач дитини до її матері… — певний час він продовжував просторікати на цю тему.

Але цього разу гармонію порушував дзвоник, що його вішають на шию коровам; Вілард Джонс знав, що цей дзвоник з корови, бо його батько та брати були справжніми фермерами-невдахами в Уельсі.

— Якщо ви коли-небудь чули дзвоник, що вішають на корову, — казав Джонс, — то розумієте, що про гармонію, коли його роблять, не турбуються.

Приблизно о другій п'ятдесят Майкл Сміт дістав звідкись такий дзвоник і почав дзвонити їм, сильно махаючи рукою. Швейцаром того дня чергував Ґурчан Теміз з району Тотенгем, до якого він переїхав з Анкари. Як типовий лондонець, Ґурчан мав високий поріг толерантності до чиєїсь нерозсудливості, бо, зрештою, якщо живеш у великому місті, нема сенсу скаржитися, що воно велике; але його толерантність усе одно мала свою межу, а називалася та межа «глузування». Дзвонити біля ресторану великим коров'ячим дзвоником і бентежити клієнтів безумовно означало глузувати, тож Ґурчан вийшов висловити Майклові Сміту свій протест, а той кілька разів сильно ударив його дзвоником по голові та по плечах. За словами доктора Валіда, смерть настала після четвертого удару. Щойно Ґурчан Теміз упав на землю, ще двоє крішнаїтів, Генрі Мак-Івой з Веллінгтона, що в Новій Зеландії, та Вільям Кетрінгтон з Гемел Гемпстеда, що в Англії, підбігли й почали бити жертву ногами. Це завдало не таких вже й великих ушкоджень, бо обоє шанувальники Крішни були взуті у м'які сандалі.

Цієї миті всередині закладу за шинквасом вибухнув якийсь запалювальний пристрій. Усі клієнти, хоча й були сумішшю туристів і театралів, евакуювалися з будівлі швидко та організовано. Ті, хто вийшов у задні двері, розійшлися по Сесіл-Корт; ті, хто виходив крізь передні двері, пробігли повз тіла Ґурчана Теміза, Генрі Мак-Ілвоя та Вільяма Кетрінгтона, які вже були мертві. Більшість з людей помітили, що були тіла та кров, але ніхто не міг згадати деталі. Лише Вілард Джонс добре бачив, що сталося з Майклом Смітом.

— Він просто сів, — сказав Джонс. — А потім його голова вибухнула.

Існує кілька банальних причин, через які голова може вибухнути (приміром, як що в неї влучила куля з надвисокою швидкістю), тож криміналісти витратили якийсь час на те, щоб спростувати всі ці можливості. Тим часом я з'ясував, що спричинило вибух усередині «Дж. Шикі», і це було саме вчасно, бо справою вже починали цікавитися відділ боротьби з тероризмом та МІ5, а цього ніхто не хотів.