Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

І я подумав, що всі люди, незалежно від долі своєї участі в революції, чимось таким поступились. Хтось не бухав, хтось пішов з роботи, хтось розсварився з ріднею... Революція завжди зачіпає якісь екзистенційні аспекти, щось різко і глибоко змінює в житті. Тепер я знаю, що якщо я пережив це все без краплі алкоголю, значить, він мені не потрібен узагалі.

Тому я думаю, що це була Революція Волі — у вузькому і широкому значенні цього поняття.

— письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажни­ком, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного те­атру «Не журись!» (1987–1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995–1998). З 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012). Живе і працює у Львові.

Коли я перебував 2000 році в Америці, на одній із презентацій мене запитали, що, на мій погляд, може об’єднати українців. Я відповів. Відповідь моя викликала нерозуміння, а подекуди обурення.

А відповів я просто й дохідливо: «Жодна ідея не зможе об’єд­нати так українців, як воєнний конфлікт з Росією. Бажано, звичайно, щоб він був якомога менш кривавим і нетривалим».

Що ж — така гірка правда. І вона на 2000 рік була актуальна. Однак зараз для об’єднання українців вистачило, аби на чолі країни став зек і відвертий шизофренік.

І цього було достатньо. Але нас чекало ще одне випробуван­ня — той-таки воєнний конфлікт з Росією. І нація задемонструвала ще сильнішу згуртованість і готовність захищати Батьківщину.

Є чимало свідчень того, що Путін і Янукович жили увесь цей час у світі своїх власних фантазій та тієї брехливої інформації, яку їм підкидали.

Янукович чомусь був певний, що силою розігнавши мітинг, можна закрити будь-яке питання. Та сила викликала протисилу. Невідомо, як повернулося б наше колесо історії, якби Янукович не дав наказу розігнати той перший Євромайдан — ще дуже маленький і кволий. Можливо, ми б продовжували терпіти розкрадання країни аж до самих виборів 2015 року. І щойно тоді, розлютившись на чергові фальсифікації, повстали, як то було у 2004-му.

Кажуть, радниками Януковича були росіяни і особисто Путін. Він теж був переконаний, що українці, як і співвітчизники, перебувають у напівсонливому стані апатії, і якщо розігнати екстремістів, то всі інші заспокояться.

З моїх знайомих не один переконував мене на початку осені, що жодного народного повстання не буде. Але я всюди у своїх інтерв’ю та коментарях у цьому не сумнівався. Ця віра мене не покидала ніколи. Аргументи мого знайомого були такими ж, якими напевне замилював собі очі Путін — всеукраїнська апатія і пофігізм, розчарування 2004-тим роком і поразкою Помаранчевої революції.

Та час показав, що народ насправді не спав.

Коли поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває ще у лікарнях, то побачимо здебільшого інтелігенцію. Знову учителі, як і в 1918-1922 роках, коли вони стали на чолі повстанських загонів, щоб воювати з московським наїзником, пішли у бій разом зі студентами, підприємцями, журналістами, медиками. Як і під Крутами, поліг цвіт української нації.

«Бандерівцями» стали не тільки українці з Заходу, але з усієї України, а разом з ними і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси. Жоден відомий єврейський інтелектуал не виступив проти Майдану, ба навпаки — євреї заперечили брехню про антисемітизм. Зрештою, кожен, хто побував на Майдані, чув, що російська мова звучала там нарівні з українською, а часто й домінувала.

Достатньо лише поглянути на обличчя «Небесної сотні» і порівняти ці вродливі просвітлені обличчя з обличчями Януковича, Пшонки, Кернеса, Добкіна, Могильова, Арбузова, Клименка та кількох тисяч їхніх проплачених гвардійців-тітушок і відразу стає очевидним, що то була війна Добра зі Злом.

Янукович утік до Росії і, все ще перебуваючи у полоні своїх божевільних ілюзій, мабуть, переконав Путіна, що досить йому ввести війська до Криму, як увесь Схід і Південь в одному пориві кинеться з квітами вітати визволителів.

У Путіна зародилося викривлене уявлення про українців. Він вирішив, що росіяни і російськомовні — це одне й те ж. А отже сплять і бачать себе в обіймах Кремля. Майдан показав, що це далеко не так.

За останнім переписом населення в Україні у 2001 році росіян було 8 мільйонів 300 тисяч. Скільки їх може бути зараз, враховуючи, що населення скоротилося з 48 з половиною до 45 з половиною мільйонів? Менш-більш 7