Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

Барви зблякли, прийшло горе, а в душі її була пітьма. Рауль помер у 1074 році, Анні тоді було десь під п’ятдесят. Жити б ще та жити, але життя вже скінчилося – лишилася вічна ніч забуття. Її тримали в цьому світі сини, вона була їм потрібна. Син Філіпп як король виявився несамостійним.

Історики свідчать, що він навіть не здатен був вершити державні справи, хоч уже був одружений, мав сина, який згодом стане королем Людовиком VI Товстим. Він міг керувати Францією лише завдяки підтримці матері. Тож не дивно, що на багатьох документах тих часів з’являється і її підпис – як матері короля. Останній – під 1075 роком.

Знову в її неспокійні, уривчасто-тривожні сни (тривожні, бо не знала й не відала, як далі жити) чорним смутком-печаллю почав прилітати Змій Горинич з далекої, вже нею напівзабутої Русі…

Манив-кликав її додому-додомоньку, у Київську Русь.

– Ти вже вільна, дочко Ярослава Мудрого і Русі Київської, можеш повертатися. У пазурах своїх мідних, під крилами своїми чорними та широкими, я тебе попід небесами до Києва принесу…

– Але ж я вже… я вже француженка… – Змієві Гориничу чи сама собі казала. – І нинішнє моє життя тут, у Франції. А минуле моє життя там і залишилося. За роками, за далями туманними… Воно там живе, життя моє минуле. А нинішнє моє життя, осінь його – тут, у Франції. Бо я вже давно не Анничка, якою була колись у Києві, а Аннет із Києва. Анна Київська чи Анна Руська – мати короля. Тож повертатися вже пізно.

– Додому ніколи повертатися не пізно…

– Дім мій тепер тут. А на Русі, у Києві золотоверхому, вже нікого з моїх немає – ні батька-матері[16], ні сестер, ні братів.

– Але є твоя Київська Русь. Нині вона зветься Україною. А Київ такий же гарний над Дніпром, як і колись…

– Он як? То ти з майбутнього?

– Можна і так сказати. Я ж-бо вічний. Яким був у часи твого дитинства, такий і сьогодні, таким і завтра-позавтра буду. І як співається в пісні, я теж повернусь… У Київську Русь.

Вона замислено повторила:

– Додому, додому… В святу мою Київську Русь…

…Дехто з дослідників стверджує: Анна таки повернулася у Київську Русь. Тому, мовляв, і могили її немає у Франції, і ніхто нічого не відає про її кончину.

Коли, бувало, заходила мова про щастя людське, що, мовляв, воно таке, та як його знайти, про що замислюються не одне століття люди, Анничка іноді згадувала молодого синка коваля, що з ним вона дівчиною якось познайомилася на ворожіннях, що їх під новоріччя влаштовували в Києві хлопці та дівчата.

Гарний був той парубійко, хоч молодий, а вже дебелий, як витязь. Мабуть, від молота важенного, що ним він разом із батьком у кузні клепав.

Той парубійко навіть залицявся до неї.

– Виходь за мене… Хоч ти й князівна, а я – коваленко. От і будемо пара. Я не знаю, чого тебе батько твій, князь наш, навчив, а мій ковалювати мене так навчив! Усе, що хочеш, склепаю. Молот є, ковадло є – бери й клепай. Зі мною не пропадеш.

І вона, дочка великого київського князя (на ворожінні усі були рівні), сміялась і легенько його передражнювала:

– Я – князівна, а ти – коваленко! – сміялась дзвінко, хлопці та дівчата біля неї теж реготали. – Оце пара!

– Виходь, виходь за мене! – не вловив він у її сміховинках легкої глузливості. – Я для тебе ось цими руками щастя скую. І будеш ти зі мною найщасливішою у світі.

– Овва! То ти можеш навіть щастя скувати?

– Атож. Батько навчив. Тож ми, ковалі, завжди самі собі щастя куємо. А можемо й таким кралям, як ти, скувати. Виходь за мене, і будеш, як вареник з сиром у маслі