Читати книгу - "Рік 2245"

— Погуляйте тут з бобрами… Я швидко вернуся за вами, — і підняв літак понад височенні крони дерев.

Там скерував його на північ і раптом розреготався переможним, глузливим сміхом. Дураки! Хіба їм устерегти його, Івана?! Їм — з їх неможливою довірливістю, з незвичкою підозрівати?! А той Джек! Місяцями ходив за ним, як тінь, а потім пішов і кинув його в літаку з заведеним мотором! Іван зайшовся новим вибухом сміху. Та в його часи і в його країні чужу людину не то що в літак, а до аеродрому близько не підпустили б, не перевіривши десять разів документів! Ні, з такими йому нема чого боятися. Таких він переможе. І їх, і їхніх Очетів… О! Щодо Очетів, то він мав уже свій план. Вони може й мають зброю, але не посміють ужити її… Вони так довго запевняли всіх, що добрі, що тепер не можуть почати нищити людей… Не можуть — бо тоді пропала їх влада… Іван не вірив, звичайно, ні в чию доброту. Але він розумів, що раз Очети здобули собі владу, прикриваючись добротою, вони тепер мусять і далі поводитись, як добрі… І йому, Іванові, вони не можуть дозволити убивати їхніх людей… Цього їм також ніколи не простять… Значить, вони муситимуть іти на переговори!.. «Ну, а вже там ми поторгуємось! — думав задоволено Іван. — Там уже я поставлю вам свої умовочки, будете ви пищати!.. Всі мусяться слухатись мене, і мусять показати мені, яка їх зброя і як вони нею керують!.. І покажуть, — задоволено хихотів Іван. — Покажуть, голубчики! Не посміють не показати… А тоді я їх навчу, що таке дисципліна! Не якась там, а наша, російська дисципліна! Будете ходити мені по струнці! — скривив він губи у злісній усмішці! — Досить я вас слухав — тепер послухаєте ви мене!»

В цей час літаком струснуло у повітряній ямі, і Іван опритомнів від своїх мрій і схопився міцніше за кермо. Літак вилетів уже знад лісу — і тепер летів над якоюсь вузькою, видно, давно вже не уживаною дорогою, вздовж якої не було навіть квітів.

Але вдалині видніла біла колонка — і Іван скерував літака до неї.

«Але як я побачу число? — думав він. — З літака виходить не можна — можу більше не завести мотору… Чорт їх знає, які в них фокуси… А так з числа я знав би, куди мені летіти.

Літак наблизився до колонки, і Іван побачив нагорі її намальовані фіалкові блискавиці і число ІІ, III, 214.

«Це значить — Америка, і третя зона… Треба так і летіти, — вирішив Іван. — І який же я був дурень, що не догадався, що раз у них стільки народу літає, так вони мусять колонки і згори значити, а не тільки збоку!» — докорив він сам собі і повів літака далі на північ, час до часу спускаючи, щоб розглянути числа на колонках, кружляючи над ними, повертаючи назад і знову відлітаючи — але невпинно і стало керуючи літака на північ.

Коли Іван нарешті побачив колонку з числом ІІ, III, його вразила тиша і якесь почуття покинутости, що панувало навколо. Біля колонки розрослися кущі і вилізли навіть на дорогу, по якій, видно, давно вже ніхто не ходив і не їздив.

«Нема де і приземлитися, — думав Іван, кружляючи над місциною. — Так усе позаростало, що нема де й літака посадити… Видно, старий давно вже сюди не прилітав — ну, а без нього тут, мабуть, теж нікого не бувало… Треба летіти до хати, там перед хатою було чимале дворище, і приземлюся там… Якби тільки знати, що там справді нікого нема… Та не біда, вже якось вибрешуся… Це я раніш старого трохи боявся, а тепер я вже маю свій план — і мені на нього свистіти», — міркував він, ведучи літака в той бік, де, він пригадував, стояла хата.

Але хати не було. Басейн стояв теж запущений, повний торішнього листя, що повільно крутилося під вітром. Але хати не було. Натомість по всій невеличкій полянці розрослися густо будяки, ніби їх хто тут навмисно насіяв.

«Може, старий помер, а я й не чув, — думав Іван. — Але однаково, він чи інший, живий чи мертвий… мені тепер нема чого боятися… Аби лиш швидше взяти в руки мою бомбочку…»

Він присадив літака на будяках і хвилину сидів спокійно, не вилазячи і обмірковуючи, як йому краще зробити… Літака не можна було вимикати. Але як довго буде в ньому сила? Бо інакше, без літака, без екрана, без власної сили як він вибереться з цієї пущі, куди вже ніхто і не навідується?

Але і сидіти в літаку не було сенсу. Мотор однаково витрачався — і так чи інакше, — а треба було ризикнути і піти за бомбою.

Іван обережно зменшив напір у моторі — як то зробив Джеків друг, коли вони пристали в лісі — і виліз, потягуючись і розправляючи мускули. Летів цілий день, і вже вечоріло, і тільки тепер відчув, скільки сил коштувало йому перелетіти цю дорогу, який він виснажений і вичерпаний.

«Таблетки. Треба піти до колонки і взяти таблеток… І доведеться, мабуть, тут переночувати, бо я не знаю, як вони літають вночі… Може, й зовсім не літають… Але найперше — це таблетки…»

Він пішов назад, в бік лісу, в який колись переходив сад. Але тепер важко було розпізнати, де кінчався сад і де починався ліс. Доріжок не було видно, старі дерева виросли, а між ними без ладу і порядку пнулися вгору молоді. Іван кілька разів спинявся і розглядався у присмерках, щоб зорієнтуватись і пригадати, як він ішов сюди того першого ранку, коли ожив удруге.

«Два дуби праворуч, дві сосни