Читати книгу - "Землянка"

Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. «Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає».

Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: «Мишо, агов, прокидайся!» — «Одну хвильку!» — Із халупки виповзе чубатий підпасич. «Гля, що я для тебе зробив», — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.

Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: «Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був».

Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.

Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.

Глушінь…

Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.

І раптом — блись… іскра. З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.

— Кха-кха! — квакнуло з димаря.

А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:

— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!

У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.

— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!

І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.

— Кха-кха! — бухикнуло знову під землею, війнуло цвіллю, щось вайлувате, схоже на кабана, задом-задом порачкувало з нори. Ось воно, товсте, закудлане, випрямило хребет свій, ткнулося в автомат і — ик! — присіло.

Вовка не промахнувся — вцілив пучком світла. І люди — всі, що були тут, — як із одних грудей видихнули:

— Федька…

Густа щетина, пики не видно за нею, на голові — курай; очі, як у затравленого звіра, прошивають напруженого Яшку. А Деркач рилом автомата поліцаю в лоб:

— Руки вгору! Кидай наган!

Брязь! — глухо вдарилося заліззя об дощаний поріг. Наче роги, звів над собою Федька рукава куфайки. Він скидався зараз на крота, якого витягли зненацька на світло: зморщився, зіщулився, отетеріло чиркав спідлоба по хмурих постатях, що обступили його тісним кільцем.

— Тітко Оксано! — кинув через плече Яшка. — Дозвольте зайти з Кудимом у землянку. На маленький допрос. — І Деркач прикладом штовхнув поліцая в тісні дверцята. — Назад, шкуро. Віч-на-віч потолкуєм.

Земля поглинула їх.

Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.

— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.

— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.

Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:

— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…

— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?

— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.

Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: «Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв».

Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.

Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.

Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.

Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.

В степу гуляли вихори.

То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на