Читати книгу - "Останнє літо"

Спустившись до самого низу вулиці Горького, Синцов перейшов її і піднімався тепер угору. Глянувши на номер, він подумав, що Надя мала жити в другому великому будинку на цьому боці, праворуч.

Він спинився, згадавши це місце, добре знайоме йому, згадав, яким воно було в жовтні сорок першого року.

Востаннє він проходив тут не в жовтні, а вже в листопаді, в строю, на парад, і від того сніговійного листопадового ранку зосталися в пам’яті не будинки, а танки, що стояли один за одним уздовж усієї вулиці Горького. А шістнадцятого жовтня він запам’ятав саме будинки й усякі дрібниці: телефон-автомат з розбитими шибками і шнур, що теліпався без трубки, клапті обгорілого паперу, що їх викинули згори з вікон, закладені до самого верху мішками з піском вітрини магазинів. Зараз мішків не було, вітрини були цілі, вимиті, і за ними юрмилися люди.

Спинившись, він помітив, як пройшов мимо й допитливо глянув на нього невеличкий рудий чоловік у рудому, як волосся, костюмі, з туго зав’язаним вузлом яскравого галстука. Подумавши, що вони десь бачились, Синцов стояв собі й дивився на людей, що юрмилися за вітринами, коли раптом цей чоловік знову виник перед ним.

— Привіт к-к-комбате! — Цей чоловік так заїкнувся на слові «комбат», що Синцов зразу ж згадав, де він бачив цього рудого заїку, — у себе в батальйоні, під Сталінградом, у першу добу зимового січневого наступу, разом з Люсіним.

— Я Гурський, — сказав рудий. — Якщо, з-звичайно, не п-плутаю, був у вас у б-батальйоні на висоті сто тридцять сім і два, як-ку ви взяли зверх н-наказу, як то кажуть, за власним бажанням. Тому й запам’ятав. Не п-помилився?

Він простяг Синцову вкриту рудим волоссям, усю в ластовинні руку.

— Не помилились, я, — сказав Синцов.

— Радий вас бачити на цьому с-світі, п-погано пристосованому для д-довгого проживання на ньому п-піхотних комбатів, — мовив Гурський. — Взагалі радий, коли бачу людей по другому разу. З моєю п-професією — сьогодні тут, а завтра там — це не так часто т-трапляється. Що п-поробляєте в Москві?

— В короткому відрядженні. Завтра знову на фронт.

— На я-який, коли не секрет?

Синцов назвав свій фронт.

— Он вас куди з-занесло. А я о-останні місяці в Москві байдикую. Незважаючи на мою н-незакінчену середню освіту, редактор примусив п-писати п-підвали з історії російського офіцерства. М-може, читали?

— Перші два читав. Тільки не подумав, що це ви, думав, що це якийсь ваш однофамілець із старих офіцерів.

— До оф-фіцерства навіть зараз, на жаль, не н-належу, ч-через ц-цілковиту непридатність до військової с-служби, — Гурський показав пальцем на свої товсті марсіанські окуляри. — І д-досі лишаюсь вільнонайманим н-ненавченим. А за соціальним п-походженням — син шевця, як т-товариш Сталін.

Сстнцов усміхнувся. Пам’ятав, звичайно, з біографії, що Сталін — син шевця, але зараз, після трьох років війни, було якось дивно згадувати про це.

— П-приймалп харч?

— Ще ні, — знов усміхнувся Синцов на ту незвичпу манеру, з якою Гурський розмовляв про звичайнісінькі речі.

— У-у вас є якісь свої п-плани?

— Та взагалі нема. Листа тільки треба вкинути в поштову скриньку, тут в одній квартирі… — Синцов показав рукою на будинок, коло якого вони стояли.

— Ідіть укидайте, — сказав Гурський, — а я п-підожду. З-запрошую вас по-пообідати. Як то кажуть, з-запросто. Т-тет-а-тет.

Сказав це хизуючись, ніби взяв ці слова напрокат із власних статей, присвячених історії російського офіцерства. І Синцов посміхнувся на це.

— Де будемо обідати?

— А це вже на м-мій роз-зсуд. С-сьогодні моя черга частувати — у відповідь на ваш ст-талінградський харч.

— Щось не пригадую, щоб ми вас частували.

— Ви не п-пригадуєте, а я п-пригадую ваш к-кандьор з т-тушонкою й п-подвійну порцію сп-пирту, якою мені поступився замполіт вашого п-полку. Я-як він, ж-живий-здоровий?

— Його вбито.

— Д-дивна річ. Ч-чомусь добрі люди частіш п-поспішають на т-той світ, ніж усяка н-наволоч. Гаразд, ідіть, чекатиму на вас тут, не сходячи з м-місця.

Синцов піднявся на четвертий поверх і про всяк випадок натиснув кнопку дзвінка, потім укинув листа в щілину для пошти і повернувся, Гурський чекав на нього, справді не сходячи з місця і навіть у тій самій позі — стояв і про щось думав.

— Про що замислились? — спитав Сиінцов.

— Про н-недосконалість цього світу, про що ж іще д-думають п-порядні люди, лишаючись на самоті, — мовив Гурський серйозно. — Ходімо туди, т-трохи в-вище, м-мене там іноді г-годують за т-ті самі гроші, щ-що й в інших комерційних рест-торанах, але т-трошки к-краще.

— Чи не прогоримо? — Синцов згадав, що грошей в нього з собою мало.

— Ви не п-прогорите тому, що я вас з-запрошую, а я не п-нрогорю тому, що тільки-но о-одержав гроші, зразу за т-три передові. Б-більше як на п-півлітра, та ще й з п-пристойною закускою.

— Коли я працював у газеті, не любив писати передових, — озвався Синцов. — Хоч у вас у «Красной звезде» бувають непогані — берете бика за роги.

— Спасибі, — серйозно мовив Гурський, так, ніби Синцов хвалив саме його і саме він писав ті передові, де брали бика за роги.

Він притримав Синцова за лікоть:

— Н-не п-попадіть під машину, неп-підходшца с-смерть для фронтовика, н-навіть коли нап-пишуть за звичкою, що з-загинув смертю х-хоробрих. А я люблю писати передові. — Він усе ще тримав за руку Синцова, хоч вони вже перейшли через вулицю і знову простували по тротуару. — Виховав у собі з-звичку відчувати себе б-безімешним героєм. А к-крім того, м-можливо, вам відомий вислів М-мольтке про офіцерів генерального штабу: «Б-більше б-бути, ніж з-здаватися».

— Чув од нашого начальника оперативного відділу, — сказав Синцов. — Любить утішати цим себе.

— А ви тепер в оп-перативному відділі? — спитав Гурський і, перш ніж устиг Синцов відповісти, кивнув