Читати книгу - "Кам’яне яйце"

Ліана підвелася з-за столу і, ображено закопиливши губки, якусь мить стояла, чекаючи, що її рішучий жест принаймні помітять. Але того не трапилось, і довелось викрикнути:

— Миколо! Мамо! Ти не заперечуєш, мамо, якщо я поїду ночувати додому, а ти залишишся з Миколою? У мене дуже багато справ, ти ж знаєш мою роботу… А у вас багато спільних інтересів…

— Ліаночко, якщо тобі так краще, чому б я мала заперечувати… Мені дуже симпатичний твій Микола, і я спробую передати науці свій сімдесятилітній досвід…

— До побачення, мамо!

Микола навіть не звівся, і Ліана кометою рвонула до виходу.

— То я хотів би почути трохи детальніше і менш по-філософськи про секрети вашого довголіття…

— Ліаночка пішла… — проказала багагодумно стара, втупившись на якусь мить у стелю. — Вона в мене гарна, але така рішуча. З характером. Налий ще трохи, Миколо. Дякую. Ви питаєте про секрети… Вони справді у мене є. Скажу відверто, я виробила для себе власну систему харчування, яка полягає у споживанні всього, що тільки здатен перетравити організм.

Микола Цвіркун квапливо дістав з кишені фонозаписпик.

Того вечора сиділи вони дуже довго. Вже давно перейшло за північ, а вони все ще дискутували про ферменти та ензими, про роль центральної нервової системи, про смачне й несмачне, про корисне й шкідливе, і навіть про любов.

Полягали спати геть зморені. Горілки вже не було. Взагалі нічого спиртного вже не було. Не розмовлялося. Хоча в Цвіркуна і лишалося ще багато нез’ясованих питань.

Він постелив Надії Макарівні у спальні, собі в кабінеті. Кілька хвилин вагався, чи не лягти і самому в спальні, ліжко широчезне, ще можна трохи поговорити, але відчув, що сили його полишають. Рішуче гукнувши «на добраніч!», впав на диван.

Наступний день почався з телефонного дзвінка. Рано-вранці зателефонувала Ліана.

— Мама у тебе? От і добре. Я біжу на роботу. Сподіваюсь, ти не дуже нудьгуватимеш, коли я й сьогодні ночуватиму в себе вдома. Дуже багато справ… Можеш покликати маму до телефону?

Надія Макарівна зводилась дуже тяжко, довго не могла збагнути, хто їй дзвонить і де вона зараз. Яка дочка і навіщо дочка? Де вона взагалі ночує? Нарешті стара накинула халат і подибуляла до телефону. Вона довго мовчала, вислуховуючи Ліану, потім спроквола проказала:

— Добре, донечко, безумовно, мені цікаво з Миколою. Дякую. Послухай, треба відключити холодильник, бо майстер казав, що згорить реле. А майстер прийде завтра. Спасибі, донечко. Добре. Займайся своїми справами. А я поживу у Миколи.

Поклавши трубку, стара попрямувала до серванта і довго вишукувала спраглим поглядом пляшку. Нарешті хриплим голосом запитала:

— Микольцю, в тебе не залишилось трохи горілки?

— Ми вчора все випили, — озвався той з кабінету.

— Ти мусиш, Микольцю, вибігти зараз в магазин, ти молодший. Принесеш кілька пляшок. Якщо ти цього не зробиш, це вкоротить мені віку. Чуєш?

— Добре, Надіє Макарівно. Але я зараз спершу візьму у вас аналіз крові. Не заперечуєте? І зроблю одну невеличку, дуже делікатну пункцію печінки. Гарантую, як кажуть, цілковиту безпеку, вам навіть боляче не буде.

— Добре, Микольцю, але потім мусиш збігати в гастроном.

Так тривало два тижні. Микола Цвіркун повідомив свій науково-дослідний інститут, що займається вдома украй важливою для науки справою. Він ретельно та запопадливо вивчав стару Макарівну, підручники та книги з медицини й біології. Йому не вистачало знань і медичного досвіду, але це водночас видавалося йому й запорукою справжнього відкриття.

Проте одного вечора Микола Цвіркун збагнув, що витерпіти більше не зможе, існування стало нестерпним. Стара домучувала його занудними розмовами та розпитуваннями, які на третій день почали повторюватись. Цвіркун уже знав їх напам’ять. А відкриття не було.

Майже кожного вечора дзвонила Ліана, в’їдливо запитувала, як справи у великого дослідника і чи скоро його можна буде привітати з розгадкою секрету довголіття.

Цвіркун багатозначно мовчав. Нарешті одного разу, усвідомивши, що жити так він більше не може, запитав Ліану:

— Ти не заперечуєш, якщо я госпіталізую твою маму?

— Вона вже випила всю горілку в найближчих гастрономах?

— Та ні… Останні дні вона вже не п’є… Ми познаходили в неї багато відхилень від норми і відвертих хвороб… А в мене вдома немає всього необхідного, щоб допомогти їй.

— Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися… Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину…

— А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун.

… Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував.

Відкриття мало відбутися. Але не відбувалось.

Надія Макарівна померла, не повертаючись до свідомості.

Микола скрушно сидів ще кілька годин біля покійниці, навіть зробив сім посмертних пункцій. Дорогої тещі вже немає, а відкриття не відбулося. Украй змучений і розгніваний на самого себе, Цвіркун підійшов перед самим ранком до телефону і набрав номер Ліани.

— Доброго ранку… Пробач, що я тебе потурбував так рано… Але, розумієш, справа в тому, що я не зміг допомогти твоїй мамі… На жаль… Вона померла. Щойно. Наука була безсила… Ти чуєш мене?

Ліана не озивалася, лише стримане схлипування проривалося в телефонну трубку.

— Не плач. Усі ми