Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Добре… — нарешті промовила вона крізь сльози. — Де ти хочеш зі мною зустрітися? Я більше не приїду до тебе додому.

— Давай у кав’ярні на Хрещатику, навпроти готелю. Домовились?

— Ти орієнтуєшся, котра зараз година? Зараз п’ята ранку… А кав’ярня на Хрещатику працює з десятої. Я вже маю бути на роботі…

— А на «Арсенальній» — із сьомої.

… Кав’ярня була ще зачинена, коли Микола Цвіркун, вийшовши з метро, опустився в підземний перехід і зайняв чергу біля масивних зачинених дверей.

«Чому так багато людей товпиться тут відрання? — подумалось. — Чому вони не вдома чи на роботі, а ось тут, біля кав’ярні, яка працювати починає з сьомої ранку?»

Нарешті прибиральниця відчинила масивні залізні двері зсередини.

Якесь дівча схопилося за грубезну дерев’яну ручку і щосили смикало, проте відчинити двері їй не вдавалося. Микола Цвіркун стояв за кілька чоловік від бідолашної. І нараз почув за собою голос:

— Що, киця, охляла? Не можеш відчинити. Зморилася за ніч?

Цвіркун злякано озирнувся, бо той голос був страшенно схожий на його власний, навіть здалося, що то він сам промовив ті слова: «Що, киця, охляла?» Зустрівся поглядом з молодиком, котрий стояв за ним. Його аж ужалило, наскільки вони були подібними один на одного.

Йому чомусь стало страшно і бентежно, як у передчутті народження чергового відкриття. Він дивився просто в очі свого двійника. Генетична копія, тільки молодша. Тільки ще нахабніша, ще вишуканіше підступніша й брутальніша, ще всеїдніша. Але в чому ж відкриття?

Микола Цвіркун потупився і винувато зробив крок убік, даючи дорогу молодикові.

А Ліани все ще не було…

Відомий усьому світу спортсмен Віктор Білий зробив офіційну заяву голові Федерації, що цього 199… року він не братиме участі у змаганнях на першість Європи.

Оскільки минулого року славетному альпіністові виповнилося п’ятдесят, усім було зрозуміло, що означає ця заява — інженер-технолог Віктор Білий, незмінний за останні вісімнадцять років чемпіон світу з альпінізму, залишає великий спорт. Але для кожного, хто знав Віктора Білого особисто, ця заява видалась дуже дивною — він був у прекрасній спортивній формі і кілька тижнів тому в дружньому колі за кавою, лукаво мружачись, казав, що сподівається і цього року утримати титул чемпіона.

… Найперший промінь сонця, визирнувши з-за купола бібліотеки, залетів до невеликої кімнати, заграв золотими лелітками на значках та медалях, що вишикувались на червоному ледрі, припасованому до стіни.

Альбінос, а саме так звали Віктора Білого друзі, лежав з розплющеними очима. П’ятдесят років, мабуть, саме той вік, коли можна собі дозволити просто полежати зранку з розплющеними очима, уявляючи прекрасну, спортивного крою даму на ймення ВІЧНІСТЬ.

З п’ятдесятого поверху не було видно золота осінніх кленів, але саме про них і думав Альбінос того ранку. За три тижні, коли розпочнуться змагання на першість Європи, вже опаде осіння позолота, не залишиться і сліду від цієї бентежної осені.

Зовні Альбінос видавався майже юнаком, якщо не вдивлятися у зморшки довкола очей, не ловити погляду дорослої людини, котра давно знає, що завдячує своєму «щастю» вже не здоров’ю, не юнацькому ентузіазму, а насамперед своєму життєвому досвіду. Хоча хіба лише досвіду?

Альбінос знову заплющив очі. Вкотре пригадалася Дюлія, маленький меценат у спідниці. Саме їй Альбінос завдячував нинішньою славою. Красива, розфарбована юнка. Вони зустрілися на танцях в палаці «Олімпія», потім зустрічалися часто у нього вдома. Вона любила слухати його альпіністські розповіді про пригоди. Одного разу, роздивляючись його спортивне спорядження, вона сказала: «Я, безумовно, в цьому нічогісінько не тямлю, але оце все — примітив!» Альбінос поблажливо усміхнувся: «Це типові обладунки сучасного альпініста. Дехто працює з конструкціями власного виробництва, але те все мало чим відрізняється…» — «Але ж, бачиш, дехто намагається щось придумати! — вигукнула запально Дюлія. — Хтось шукає, а ти — інженер — задовольняєшся таким примітивом!» — «Тобі тільки здається, що це примітив. Конструкція проста, але відпрацьована поколіннями альпіністів…» Дюлія, мов не чуючи його слів, підійшла до телефону й набрала номер: «Стефа? Привіт! Твій геній вдома? Поклич, будь ласка…» І почалося-закрутилося: «Один мій гарний знайомий, альпініст, хоче вдосконалити свої спортивні обладунки… Так… Він інженер… Так… Має цікаві думки… Так… Пропозиції… Йому потрібна висококваліфікована допомога…»

Альбінос підставив долоню сонячним променям, що лилися крізь вікно вже нестримним потоком. Підхопився, вискочив у ванну під холодний душ, розтерся волохатим рушником, бадьоро вчепився до турніка в коридорі.

Дорога до стадіону віддавна стала для нього своєрідною дорогою спогадів…

«Я не прошу ні в кого кваліфікованої допомоги! — не гамуючи обурення, вигукнув Альбінос, коли Дюлія поклала телефонну слухавку. — І немає у мене ніяких ідей та пропозицій! Я тебе не розумію. Що це за химери?!» — «Заспокойся, хлопчику, — сказала тоді Дюлія, і Віктора Білого образило оте «хлопчику»: врешті, Дюлія була на десять років молодша від нього. — Заспокойся і повір, що в твоїй голові роїться стільки ідей і пропозицій, що…» — «Я не розумію тебе!» А вона тоді граційно підвелася, повільно, не обертаючись, попростувала до дверей і вже на порозі тихо мовила: «Подзвони мені, коли зрозумієш. Добре? Телефон Стефи я залишила на столику, її чоловік допоможе тобі у всьому, якщо ти цього захочеш. Хай тобі щастить», — і зачинила за собою двері.

Коли прокотилася хвиля обурення, Альбінос, роздивляючись свої альпіністські обладунки, справді загорівся якимось бентежним бажанням, чітко усвідомлюючи, що цього ніколи б не трапилось, якби Дюлія його не образила. За кілька днів Альбінос справді подзвонив Стефі. А через півроку один спортивний оглядач вперше назвав його «людиною-павуком». На третій рік він став чемпіоном світу. Дюлія жодного разу не нагадала